Розділ 2. Полон

Коли чорний автомобіль із затемненими вікнами зупинився біля величезних кованих воріт, Ізабелла відчула, як у грудях усе стислося. Місто залишилося позаду, а попереду здіймалася тінь старовинної вілли. Велична, мов палац, і водночас лячна — ця будівля була схожа на пастку, куди вже потрапили сотні, але вийти вдалося одиницям.

Водій відчинив дверцята, і Габріель, навіть не глянувши на неї, кинув:
— Виходь.

Його тон не вимагав заперечень.
Ізабелла підняла голову, намагаючись не показати страху, і ступила на бруківку. Усередині все було так само розкішно, як і ззовні: мармурові підлоги, важкі кришталеві люстри, картини в золотих рамах. Але навіть ця розкіш не приховувала головного — тут панувала влада і кров.

— Чому я тут? — холодно запитала вона, коли за ними зачинилися масивні двері.

Габріель повільно зняв піджак, кинув його на диван і тільки тоді обернувся.
— Бо ти побачила те, що не мала бачити.

— Я нічого не скажу! — голос її здригнувся, але вона стояла гордо.

Його усмішка була хижою.
— Я знаю. Бо тепер ти належиш мені.

Він зробив крок ближче. Її тіло наче завмерло, та очі не відвелися від його погляду. У цих темних очах було щось таке, що водночас лякало і… притягувало.

— Нікому ще не вдалося вийти з мого світу, Ізабелло, — його голос був тихим, але в кожному слові бриніло попередження. — І тобі теж не вдасться.

Вона відчула, як земля вислизає з-під ніг.
Але замість того, щоб заплакати чи благати, підняла підборіддя й прошепотіла:
— Я не твоя власність.

Його усмішка згасла.
На мить у його погляді промайнуло щось нове — цікавість.

— Побачимо, bella mia… побачимо.