Епілог

Того злощасного січневого вечора мені дуже пощастило: Алекс саме йшов по коридору в пошуках мене і Максима, коли почув звук пострілу і крик, тому не зволікав ні секунди. А якби його тоді не було поруч? Бр-р… Не хочеться про це думати…

З того часу минуло півроку. Багато подій відбулося за цей період.

Відбувся суд над Анною. Завдяки старанням батька їй винесли надто м'яке покарання – п'ять років умовно за завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості, і вона поїхала з міста.

Довести, що Анна була причетна до вбивства мого батька і Ліди, не вдалося.

Алекс розлучився з нею і ми змогли, після того як мене виписали з лікарні, нарешті одружитися. Тепер ми втрьох (я, Алекс та Максим) живемо на околиці міста у двоповерховому будинку Алекса. А скоро нас може стати четверо (я маю підозру, що вагітна, але остаточно дізнаюся після того, як зроблю тест).

У Свєтки та Сергія народилася донечка і вони звикають до ролі батьків.

До речі, про батьків. Батько Алекса не виявив бажання познайомитися зі мною і своїм рідним онуком, але я цим не засмучена. Проте днями до нас у гості має приїхати мама Алекса (вона кілька років тому розлучилася з батьком Алекса, вийшла заміж за іноземця і зараз проживає в Іспанії).

Здається, моє життя налагодилося… І начебто все добре, і Максим щасливий, і Алекс мене кохає, але, коли залишаюся наодинці, мною оволодівають сумні думки, спогади про батька і Ліду, і  я відчуваю свою провину в їхній загибелі...