Глава 5

Жовтень

Перший день тижня розпочався з сюрпризів.

В понеділок зрання мене розбудив телефонний дзвінок.

Кинувши погляд на екран телефону, я невдоволено простогнала: чого Свєтці не йметься в таку рань? Я могла б ще півгодини по-людськи поспати, якби не її дзвінок.

Від постійного недосипання повіки злипалися, очі були немов запорошені пилом і з кожною зайво втраченою хвилиною вранішнього сну я ставала дедалі роздратованішою.

Знову заплющивши очі, я невдоволено пробурчала в трубку:

– Ти на годинник дивилася?

А Свєтка у відповідь пошепки повідомила, що вона зараз у Сергія вдома.

Спросоння не надто вслухаючись в її слова я за інерцією поцікавилася:

– М-м-м.. Щось сталося? Що ти у нього робиш?

Свєтка тихо засміялася:

– Так, сталося… Лєнка, ми з ним кохалися!

Від несподіванки я мало не впустила телефон.

Оце новина... Та тільки вчора вона знову скаржилася на байдужість Сергія, мовляв, минуло три тижні після їхньої останньої зустрічі в лікарні, а він жодного разу їй навіть не зателефонував. Називала його черствим сухарем, у якого замість серця дірка, вигризена мишами.

Я теж чомусь пошепки запитала:

– Свєт, ти приколюєшся? Може це тобі наснилось?

Свєтка радісно заперечила:

- Ні-ні-ні! Все було так чудово, що я могла й сама подумати, що мені все наснилося... Але він зараз лежить у ліжку і міцно спить. Я така щаслива, що в мене немає слів!

Я посміхнулася, піддавшись Свєткіному гарному настрою:

– Я за тебе рада. Ти стільки років мріяла про нього...

– Так, я свого дочекалася. Зрештою, він зрозумів, що ми повинні бути разом, що я – його доля.

– Це він сам тобі сказав?

Свєтка хихикнула:

– Ні. У нас майже не було часу на розмови... Ну, він казав, що я дуже вродлива, фантастична і таке інше. А його поцілунки, ніжні обійми! Він… Лєнка, я його так кохаю, що ладна зацілувати до смерті!

– Ти розкажи, як у нього опинилась? Ти що, просто прийшла його відвідати і...?
– Та не збиралася я його відвідувати. Просто вчора ввечері ми випадково зустрілися у барі. Я прийшла туди з колегами – одна з моїх співробітниць виходила заміж і ми вирішили влаштувати невеличкий дівич-вечір. А Сергій був там з друзями. Ну і як завжди, ми з ним посварилися. Уявляєш, у присутності своїх друзів він почав жартувати з моєї закоханості. Ну я розсердилася і сказала, що він ні на що не здатен і просто боїться зганьбитися перед такою дівчиною як я. Лєнка, ти ж знаєш, я комплексами не страждаю. Хлопці були вже напідпитку і почали з Сергія кепкувати, мовляв, нехай доведе протилежне, якщо кишка не тонка. Може, їхні кпини на Сергія не подіяли б, якби він був тверезий, а так він підійшов до мене, обійняв і на очах у всіх почав цілувати. І мене накрило... Я нічого не чула і не бачила, ніби була в іншому вимірі. Сергія теж пройняло, тому ми швиденько розпрощалися і поїхали до нього... Ой, Лєн, мені вже треба збиратися, щоб встигнути перед роботою заскочити додому... Я тобі ще ввечері зателефоную. Бувай!

Я відклала телефон. Свєтка таку новину повідомила, що досі не можу отямитися від подиву. Невже в них із Сергієм зрештою все налагодилося?

І знову згадала Алекса.

Наша остання зустріч була жахливою. Моя неконтрольована поведінка поруч з цією людиною, його остання цинічна витівка – все це нав'язливо прокручувалося в моїй голові день у день. Всі рутинні домашні та робочі справи виконувались переважно на автопілоті, думки завжди були зайняті Алексом, його словами, його вчинками. Ночі теж не приносили відпочинок душі, неспокійні сни були наповнені ним: ефемерне відчуття щастя, ніжності та кохання змінювалося тривогою, панікою та болем від розлуки. Після таких снів я почувалася виснаженою і втомленою... Напевно, єдиний вихід дати собі з часом заспокоїтися – це переселитися на інший кінець земної кулі, щоб унеможливити будь-який шанс випадкової зустрічі з Алексом...

Приготувавши сніданок, я розбудила сина. Зайшла до сусідки (її Вітько і мій Максим ходять в один дитячий садок і ми домовилися по черзі відводити та забирати хлопчиків) і попросила ввечері забрати Максима з садка, бо я могла затриматися на роботі.

Одягнувши Максима, відвела його та Вітю в садок, сіла на автобус і поїхала на роботу.

Привітавшись з охоронцем, піднялася сходами на другий поверх, який орендувала наша фірма.

Мій шеф збирався у відпустку, а в його особистому кабінеті і приймальні, де було моє робоче місце, планували зробити косметичний ремонт, тому на деякий час я «переїхала» в невелику кімнатку, що до цього пустувала і куди можна було потрапити через кабінет заступника директора Наталії Миколаївни. А оскільки Наталії Миколаївні виповнилося лише двадцять п'ять і вона була мініатюрною як дюймовочка, то майже всі називали її просто Наталею.

Прочинивши двері, я зайшла до кабінету заступника директора. Дівчата, які півколом стояли біля її столу, одночасно повернули обличчя в мій бік і заусміхалися.

Посміхнувшись їм у відповідь, я поцікавилася:

– Чого такі радісні? Шеф пообіцяв підвищити зарплатню? Чи головбух захворів?

Головбухом у нас працював Петро Каримович, високий худорлявий чоловік, ексцентричний і не дуже товариський тип. Як людину його ніхто не любив, але як професіонал він у багатьох викликав повагу.

Не відповівши на моє запитання та так само загадково посміхаючись і з відвертою цікавістю поглядаючи на мене, дівчата розійшлися по кабінетах.

Знявши плащ і перекинувши його через руку, я запитала у Наталії:

– Які будуть завдання на сьогодні? І що сталося з нашими красунями? Чому вони так дивно поводяться?

Наталя посміхнулася:

– Зайдеш до себе – побачиш.

Заінтригована її відповіддю, я підійшла до свого тимчасового кабінету і прочинила двері. Та так і завмерла на порозі. На столі, на стільці, на підвіконні лежали десятки пурпурових троянд.