Глава 3

Вересень

Місяць після того випадку, коли мене випадково (чи може навмисно) мало не збили машиною, промайнув дуже швидко.

Сергій все ще перебував у лікарні (у нього виявились серйозні травми – зламана рука, черепно-мозкова травма та струс мозку), але днями його вже повинні виписати.

Я офіційно розлучилася з Борисом, тож ми з Максимом знову зажили у нашій квартирі маленькою дружною родиною.

Свєтка майже щовечора пропадала у Сергія в лікарні. Він все ж вибачився перед нею, та й переді мною теж, за свою поведінку в кафе, сказавши, що сам не знає, що на нього найшло. І додав, що не хоче втратити таких друзів як ми. Я сприйняла його слова нормально, а ось для Свєтки не скажу, що вони були бальзамом на зболену душу, адже їй хотілося почути зовсім інше...

Як сніг на голову, до Свєтки приїхала її мама – Клавдія Олександрівна. Вона вже місяців зо три не бачилася з донькою та сином і дуже за ними скучила.

Одного дня я вирішила пройтися магазинами, щоб придбати Максиму пару теплих светрів, і тітка Клава вирішила приєднатися до мене, оскільки їй потрібно було прикупити щось із зимовий одягу для себе.

Не знайшовши нічого до душі у численних бутіках, ми вирішили відвідати центральний універмаг.

Від розмаїття пропонованого одягу очі розбігалися. Тітка Клава вподобала світло-коричневу дублянку. Річ їй дуже пасувала, жінка помолодшала років на десять, але її непокоїла ціна. Вирішивши ще подумати над тим купувати чи ні, тітка зняла дублянку.

– Мам, купи мені велосипед! – Максим схопив мене за руку і потягнув до відділу, де рівними рядами вишикувалися велосипеди з блискучими хромованими деталями. – Ти ж обіцяла!

Він з благаючим виразом на обличчі подивився на мене, потім перевів погляд на тітку Клаву:

– Бабусю Клаво, ну скажіть мамі, що вона має стримати слово!

Я присіла перед сином навпочіпки і взяла його за маленькі долоні:

– Максе, я пообіцяла і свою обіцянку виконаю. Але зараз мені просто не вистачить коштів. Давай приїдемо сюди завтра і купимо велосипед, який тобі сподобається...

– Але я його вже вибрав і не хочу іншого! А його можуть уже сьогодні забрати...

Я подивилася на тітку Клаву:

– Ну що робити з цією дитиною? Хоч вертайся додому за грошима!

Вона заспокійливо поплескала мене по плечу:

– Скільки тобі не вистачає – додам, а ти потім повернеш.

– А якщо вирішите купити цю дублянку?

Свєтина мама махнула рукою:

– Це може зачекати...

І змовницьки підморгнувши, додала:

– Я навіть сподіваюся, що коли приїду сюди наступного разу, то цієї дублянки вже не буде… Бо інакше я її куплю і доведеться вислуховувати від чоловіка нотації про моє марнотратство...

Я підвелася:

– Ну гаразд, раз обіцяла купити велосипед – куплю.

Зрадівши, Максим побіг кликати продавця.

Тітка Клава провела його поглядом і сумно зітхнула:

– Коли вже я зможу поняньчити своїх онуків? Що думає Свєта? Їй уже тридцять один рік, молодість минає... Он Костик і то вже давно живе з дівчиною, збираються одружитися. Зараз мешкають в орендованому житлі, але планують незабаром придбати однокімнатну квартиру – більша частина коштів від потрібної суми у них уже є, з рештою допоможемо ми з батьком і батьки Тетянки… Лєночко, а той Сергій, до якого Свєта щодня після роботи бігає до лікарні, гарна людина? У них щось серйозне?

Що відповісти на це запитання? Я знизала плечима:

– Не знаю…

Не хотіла розчаровувати літню жінку, адже кожній матері хочеться, щоб її дочка вдало вийшла заміж, народила дитину, але у Свєтки явно не той випадок. Ось уже місяць розривається вона між роботою, домівкою та лікарнею, а зрушень у стосунках із Сергієм не видно.

Попрощавшись із тіткою Клавою, ми з Максимом вирушили додому.

Залишивши щасливого сина на вулиці демонструвати свій новенький двоколісний велосипед друзям, я піднялася на свій поверх.

Намагаючись не впустити пакети, знайшла у сумочці ключі та відімкнула двері, потім віднесла пакети на кухню.

Прихопивши з собою велике жовте яблуко, пройшла у вітальню і включила комп'ютер: краще не байдикувати, а набрати і відкоригувати договір, який взяла з роботи, адже не сьогодні, так у понеділок все одно доведеться ним займатися. А пізніше, годині о п'ятій, треба ще відвідати Сергія у лікарні.

Набравши кілька сторінок, зробила перерву і вийшла на балкон подивитися, чим займається Максим. Дозволивши покататися на велосипеді своєму другові Вітьку, він сидів на лаві біля під’їзду. Побачивши мене, весело помахав рукою.

Я повернулася до перерваного заняття. Але не встигла переглянути й пару сторінок, як у двері подзвонили. Здивувавшись, що Максим уже награвся, пішла відчиняти.

На порозі стояла розпашіла Свєтка.

Уривчасто привітавшись, вона зняла кросівки, кинула на крісло, що стояло в передпокої, замшеву курточку і пройшла у вітальню. Я одразу зрозуміла, що вона в кепському настрої, і приречено зітхнула: знайома картина, мабуть, знову якісь проблеми із Сергієм.

Забравшись з ногами на диван, я зручніше вмостилася і подивилася на подругу, яка сиділа в кріслі і нервово барабанила пальцями по столику.

– Розповідай!

Свєтка набрала в легені більше повітря і видала:

– Лєнка, він мене своєю впертістю вже дістав! Я не розумію, що йому ще потрібно? Невже він до мене нічого не відчуває? Знаєш, що сьогодні було?

Сховавши обличчя в долонях, вона глухо промовила:

– Лєн, тільки не кажи, що я ідіотка – це й сама знаю... Я зізналася Сергію в коханні! Ні, ну ти уявляєш, до чого я докотилася? Я вішаюсь хлопцю на шию! Боже мій...

Не коментуючи, я слухала Свєткін монолог.

– ... А він мені на це заявив, що не потрібно плутати дружню симпатію з коханням. Можна подумати, що мені чотирнадцять і я в таких речах нічого не тямлю! Я йому відповіла, що якби не кохала його, то не бігала б до нього щодня в лікарню. І знаєш, що він на це сказав? Та ще в присутності юної сексапільної медсестри, яка в  той момент зайшла до палати? Що так зробила б будь-яка нормальна жінка! Ти чуєш?