Глава 5

Сонце стояло високо в небі, заливаючи кімнату яскравим світлом, а я все ще валялася в ліжку.

Після вчорашнього заливання горя спиртним самопочуття було не з приємних. Голова важка, у роті пересохло і стояв неприємний присмак. Правильно хтось сказав щодо надмірного захоплення алкоголем: «Ввечері життю не натішишся, а вранці жити не хочеться». Хоча... Я б не сказала, що вчора ми зі Світкою раділи життю...

До речі, як вона там?

Дорахувавши до тридцяти, я підвелася з ліжка, накинула халат і вирушила на пошуки подруги.

У вітальні її не було. Поправивши подушку на дивані, що ось-ось мала звалитися на підлогу, я пішла на кухню, почувши звідти аромат міцної кави.

Свєтка сиділа на дивані, тримаючи чашку обома руками і потихеньку попиваючи ароматний напій. Обличчя бліде, майже прозоре.

Я допитливо подивилася на подругу:

– Свєт, ти як? Нормально почуваєшся? Бо на привида схожа...

– Бачила б ти мене півгодини тому. Коли поглянула в дзеркало, сама злякалася. Але жахлива ніч, дякувати Богові, вже позаду... Кажуть же розумні люди, що ненажерливість до добра не доводить...

Вона замислено поглянула у вікно, потім перевела погляд знову на мене:

– Лєн, якби ти знала, як мені паршиво... Не хочеться нікого бачити, Сергія - тим більше... Я боюся, що десь з ним перестрінуся, а як поводитися з ним – не знаю... Зробити вигляд, що нічого не сталося або висказати все, що про нього думаю?

Я сіла за стіл, поклала руки на стільницю і схилила на них голову. Поглядаючи на Свєтку крізь пасма волосся, що закрило мені обличчя, глухо промовила:

– Мені зараз теж не хочеться нікого бачити…

Свєта пожвавилася:

– У мене ідея! Поїхали до моєї бабусі... У неї нам буде забезпечена цілковита ізоляція від світу. А яка там природа! Така краса! Ліс, річка...

Свєтка замріяно закотила очі, а потім несподівано пирхнула:

– Якщо не зважати на те, що ліс сосновий і на кожному кроці мурашники... Через них у мене було зіпсовано таке романтичне побачення… Ще в підліткові часи, відпочиваючи з подругами на річці, я познайомилася з дуже симпатичним хлопчиною, і захотілося нам з ним десь усамітнитися. Знайшли ми таке безлюдне містечко, де ліс спускався до самої води. Ну, як водиться, валяємося ми з ним на м'якому пісочку, обіймаємося, цілуємось... Раптом мій Ромео підскочив, лаючись на все горло, і почав смикатися тілом... Я від переляку не могла й слова сказати, не розуміючи, що відбувається. І тут мене за ногу вкусила якась погань. Дивлюся, а довкола бігає безліч мурах – у мене було таке враження, що вони збіглися до нас з усього лісу...

Я жартівливо зауважила:

– Бідолахи!

Свєтка, погоджуючись, кивнула:

– Так, кусаються вони боляче!

– Я не про вас. Мені мурашок шкода – ви напевно там таке витворяли, що вони не витримали такої розпусти і вирішили вас позбутися...

Свєтка махнула рукою:

– Скажеш таке! У нас все було цілком пристойно, адже нам було лише по чотирнадцять років, і ми ще не були морально розкутими, як нинішнє покоління тінейджерів... Ну що, їдемо? Погоджуйся! Нам же просто необхідно забратися в якусь діру і повністю віддатися природі, її цілющій силі, що загоює всі сердечні рани...

– Добре, вмовила. Їхати – так їхати. Може, зміна обстановки і піде нам на користь. Коли починаємо пакувати речі?

– Та хоч зараз. Встигнемо на вечірню електричку, а там автобусом доведеться добиратися чи попутками.

– Ти хочеш затягнути мене на край світу?

– Для кого край світу, а для кого – друга батьківщина. Я там часто проводила шкільні літні канікули...

Я встала з-за столу і підійшла до холодильника, щоб взяти щось пожувати, мимохідь кинувши:

– Потрібно зателефонувати батькові і сказати, що мене не буде в місті…

Свєтка погодилась:

– Звичайно, подзвони. Уявляєш, я так і не знайшла свого телефону. Не можу зрозуміти, куди його приткнула. Тому давай я змотаюся додому, зберу речі і зустрінемося о третій годині біля вокзалу…

До батька я так і не додзвонилася, довелося залишити повідомлення на автовідповідачі, що їду до Свєткіних родичів і вдома буду за три-чотири дні.

Нашою сусідкою в електричці виявилася весела та товариська жіночка. За розмовою з'ясувалося, що живе Ольга Петрівна в тому самому селі, що й Свєткіна бабуся, а на станції її мав зустріти син на своєму авто. Пропозиції підвезти ми дуже зраділи, тому що не горіли бажанням час нудитися в очікуванні автобуса.

Тож увесь шлях ми проїхали з комфортом, якщо не враховувати того, що на в'їзді до села машина зламалася. Але до бабусиного будинку залишалося всього пару кілометрів, тому, подякувавши Ользі Петрівні та її сину, ми зі Свєткою пішли далі пішки.

Свєтка мала рацію: природа в них і справді гарна. Сподобалася мені і Свєткіна бабуся: худенька, маленька, обличчя в глибоких зморшках, а скільки в ній енергії! Жодної хвилини не посидить спокійно, постійно щось робить: то смачне готує для гостей (а крім нас до неї приїхала ще внучка Катя з чоловіком Сашком і півторарічною донькою Юлею), то по господарству порається, а воно у неї чимале – корова, домашня птиця...