Частина ІІІ Глава 1

Червень

Я блаженно ніжилася у ванній з ароматною білою піною, коли пролунав телефонний дзвінок. Довелося перервати цю приємну процедуру та вибиратися з води.

Закутавши голову пухнастим рушником і накинувши халат, я взяла телефон.

– Слухаю.

– Доню, – пролунав батьків голос, – як ти дивишся на те, щоб Макс побув у нас ще тиждень-другий?

Я засміялася:

– Тату, тебе неважко передбачити. Ти завжди забираєш Максима на пару днів, а бачу я його лише за тиждень. Незабаром він зовсім забуде, що у нього є мати...

На це батько повчальним тоном відповів:

– Лєно, щоб твій син виріс здоровим, йому необхідно частіше бувати на природі. У чотирьох стінах він зачахне...

– Ти перебільшуєш. Максим ходить у садок і на вулиці ми з ним часто буємо…

– Знаю я ці прогулянки та садки. Дитина не може розслабитись: то те не можна, то це...

– Добре, добре. Не буду з тобою даремно сперечатися. Він хоча б Ліду не замучив? За ним же постійно потрібно наглядати. Варто тільки відвернутися, він уже щось накоїть. Пам'ятаєш, що було минулого разу? Він твої ділові папери розмалював якимись каракулями. А той випадок, коли виловив з акваріума всіх рибок і випустив в калюжу на вулиці, вирішивши, що вони хочуть жити на волі?

Батько пхикнув:

– Та це все дитячі витівки! Хоча рибок шкода. Ти теж, коли була малою, іноді викидала такі номери, за які гріх було не покарати. А ось і Макс прибіг.

Я зраділа:

– Дай йому телефон!

– Зараз.

Почулися притишені голоси батька та Максима.

– Ма? – пролунав дитячий голосок.

– Максимку, зайчику, привіт! Як я за тобою скучила!

– Ма, я вже не маленький, мені чотири роки, і дідусь кличе мене Максом.

– Згодна, ти вже дорослий, але для мене ти завжди будеш маленьким…

– Ма, а Ліда ва-гіт-на, – повідомив Максим новину, по складах вимовляючи незвичне слово (скільки разів йому говорила, що Ліду треба називати хрещеною, але мій синок надто впертий і називає її на ім'я). – Дідусь сказав, що в мене з’явиться дядько. Мамулю, а він буде такий, як мій хрещений дядько Сергій? А як він, такий великий, вміщається в животі у Ліди?

Я не знайшлася, що на це відповісти, тож перевела стрілки на свого батька:

– А ти в дідуся спитай, він же допоміг дядькові туди забратися.

У слухавці пролунав докірливий голос батька:

– Ай-я-я, Лєно, як тобі не соромно?

Залишивши його запитання без відповіді, я весело поцікавилася:

– Тебе можна привітати? А з чого ти вирішив, що в мене з'явиться братик, а не сестричка?

– У мене і з однією дочкою проблем вистачає. Мені потрібне чоловіче підкріплення. Давай прощатися, бо Ліда пішла до сусідки, а Макс уже кудись втік і мене турбує тиша в будинку. До речі, я, Ліда та Макс збираємось завтра на річку з'їздити, покупуємось, відпочинемо. Може, приєднаєшся до нас? От чорт! В машині спрацювала сигналізація! До зустрічі! – квапливо попрощавшись, батько відключився.

Усміхнувшись, я відклала телефон.

Я дуже люблю свого сина, але часом у мене не вистачає сил спрямовувати його енергію у потрібне русло. Є ж діти тихі, спокійні, які можуть грати з іграшками годинами, а Максиму на одному місці ніяк не сидиться, скрізь йому треба встигнути.

Діставши з шафи альбом, я зручно вмостилась на дивані та почала розглядати фото.

Ось Максиму тільки місяць: личко маленьке, якесь жовтувате, пальчики на рученятах манюні. Коли медсестра принесла мені немовля, я не хотіла брати його на руки, боячись щось зламати – він був таким крихітним. А на цьому знімку йому вже півроку. Він дивиться на мене великими сірими оченятами, чорненькі брівки здивовано підняті.

А ось він сміється в дідуся на руках...

Його радісне личко сколихнуло в моїй душі цілу бурю емоцій: і захоплення, і ніжність, і материнську любов з гіркуватим присмаком полину. Для мене це мале чортеня – центр всесвіту... Досі не можу пробачити собі, що хотіла зробити аборт і позбавити його права на життя. Спасибі Свєтці та Ліді, вони допомогли мені у найважчий період життя. Ніколи не подумала б, що ми з Лідою знову станемо подругами і вона захищатиме мене перед батьком.

Батько... Скільки від нього я вислухала гірких слів та докорів! Адже він покладав на мене такі надії, а я, за його словами, сплуталася чортзна з ким... Все ж врешті-решт він прийняв те, що я – мати-одиначка і що він ніколи не дізнається хто батько моєї дитини...

Може, колись я ще зустріну чоловіка, який стане хорошим другом моєму синові, а поки мені й так непогано. Та й Максим поки що не цікавиться, чому у нього немає татка. Йому цілком вистачає чоловічого товариства в особі дідуся та хрещеного...

Перегорнувши останню сторінку зі світлинами, я нерішуче провела долонею по обкладинці альбому.

«Дістати чи ні? Що, з'явилося бажання помучити себе?» – запитала сама у себе.