Глава 3

Два дні по тому до мене завітала Свєтка.

– Ненько рідна, це хто? – ошелешено запитала вона, закриваючи за собою вхідні двері.

З подивом мене розглядаючи, торкнулася мого заплутаного довгого волосся.

– Лєн, це ти?

Я розплакалася.

– Ну чого ти? Я не хотіла тебе образити, просто у тебе така смішна зачіска...

Свєтка заспокійливо обійняла мене і пригладила моє волосся.

Витираючи сльози, я шморгнула носом:

– Не звертай уваги – останнім часом я постійно реву… І це ніяка не зачіска, просто я два дні взагалі не розчісувалась і майже не вставала з ліжка, тож не лякайся...

Я спробувала пальцями розгладити заплутані пасма.

Подруга повісила свою дублянку на вішак і недбало кинула на столик сумочку. Нахилившись, розстібнула блискавку на чобітках.

Роззувшись, полегшено зітхнула:

– Нарешті я відчула під ногами тверду землю. Це взуття можна носити як знаряддя тортур! І хто вигадав носити взимку чобітки на високих підборах?

Від присутності в моїй квартирі ще однієї людини в мене на душі стало легше: Свєтка мене вислухає, поспівчуває, підтримає. Я зробила дурість, замкнувшись у чотирьох стінах наодинці зі своїми проблемами.

Слухаючи її балаканину, я не змогла стримати посмішки:

– Свєт, а хіба ти не пам'ятаєш, що я відмовляла тебе від купівлі цих чобітків, а ти сказала, що краса вимагає жертв?

Подруга усміхнулася у відповідь:

– Я готова взяти свої слова назад... Лєн, краще запропонуй жертві краси кави, буду відігріватися – морозець розігрався не на жарт...

Ми пройшли на кухню.

Я дістала упаковку кави, увімкнула кавоварку та розставила на столі чашки.

Свєта підійшла до вікна і притулилася до батареї.

– Розповідай, які у тебе новини...

Я скрушно зітхнула:

– Новини у мене погані. Батько про все дізнався.

Свєтка присвиснула:

– Ну й справи! Але з того, що ти жива, можна зробити висновок, що він був не дуже розгніваний.

Я похитала головою:

– Слово «розгніваний» не зовсім відповідає істині... Він швидше розлючений... Своїм вчинком я завдала непоправної шкоди його репутації...

Схрестивши руки на грудях, Свєта саркастично хмикнула:

– Та що ви таке кажете?! Виявляється, у вихованні дітей він прихильник пуританських поглядів і забуває, що його доньці давно не шістнадцять. Йому, звичайно ж, все можна, а ти маєш жити як черниця... Я тобі ось що скажу: він – звичайний ханжа! І на якій ноті завершилася ваша розмова?

– На дуже високій, – я повернулася до Свєтки спиною і провела рушником по столу, витираючи краплі води. – Він сказав, що не хоче мене бачити...

Мій голос затремтів і я, залишивши рушник у спокої, закрила обличчя руками.

Свєта підійшла до мене і взяла за плечі:

– Не плач! Він обов'язково передумає. Він же тебе любить і ти, до того ж, його єдина донька... Ну, Лєн, ну не плач! Та пішли ти його кудись подалі! Невже ти вважаєш, що без його підтримки пропадеш?

Трохи заспокоївшись, я витерла сльози рукавом халата.

Несподівано пролунав дзвінок у двері.

Серце в грудях завмерло. У мене спалахнула шалена надія: може, це Алекс...

Мої ноги наче приросли до підлоги. Хрипким від хвилювання голосом я попросила подругу відчинити двері і відчула величезне розчарування, почувши голос Ліди.

Я швидко пройшла до передпокою.

– Ти навіщо сюди приперлася? Порадіти моєму горю? Забирайся геть! Зараз же! – я вказала своїй колишній подрузі на двері.

Не зважаючи на мої слова, Ліда зняла шубку та хутряну шапку, акуратно поклала їх на крісло і пригладила руками коротке русяве волосся.

Свєтка з докором подивилася на мене:

– Лєн, ну не можна ж так...

Я обурилась:

– Не можна? Вона ж навмисно, зрозумівши, що я вагітна, вказала на це моєму батькові!

І знову різко кинула Ліді:

– Пішла геть! Радій, що батько бачити мене не хоче! Але пам'ятай, що свого щастя на чужому нещасті не побудуєш! Господи, як ти мені зараз огидна!

Вигукнувши останні слова, я відчула, що мені стає погано: усередині ніби розкручувалась туга пружина, намагаючись проткнути шлунок. Закусивши губу, щоб не закричати, я обхопила руками живіт і нахилилася.

– Що з тобою? - стривожена Свєта нахилилася і зазирнула мені в обличчя.

Я простогнала, намагаючись нахилитися ще нижче.

– Може, викликати швидку? - пролунав стурбований голос Ліди.

Біль припинився так само раптово, як і з'явився.

– Не треба. Зі мною все нормально, – витираючи з чола холодний піт, я випросталась.

– І давно у тебе такі болі? – із заклопотаністю в голосі поцікавилася Ліда.

– А тобі яке діло? – я знову відчувала себе в формі, щоб з агресією зустрічати будь-які її слова. – Тобі не здається, що ти тут затрималась? Боже, яка ти тільки є! Заморочила голову моєму батькові, затягла до себе в ліжко і думаєш, що тепер, коли мене з ним посварила, ти повновладна його господиня? Та ти знаєш, хто? Змія підколодна – ось хто!

Тяжко дихаючи, я притулилася до стіни і з презирством дивилася на батькову коханку.

У Ліди затремтіли губи. Думка про те, що вона зараз розплачеться, принесла мені справжню насолоду.

Свєта зітхнула:

– Лєнко, вгамуйся!

Повернувшись до Ліди, вона додала:

– Ти її вибач, вона сама не розуміє, що каже...

Ліда жестом руки зупинила її:

– Це я маю просити вибачення. Коли побачила Лєну і зрозуміла, що вона вагітна, це було для мене несподіванкою. Я образилася на Миколу за те, що він не вважав за потрібне поділитися зі мною новиною, що в нього незабаром з'явиться онук. Мені тоді й на думку не спало, що він сам нічого не знає. І його реакція була для мене неприємною... Хоча рано чи пізно, але тобі самій довелося б пояснювати, звідки взялася дитина. Чи ти плануєш залишити його в пологовому будинку?

Я проігнорувала її питання, всім своїм виглядом показуючи, що вона для мене не існує.