Глава 2

Листопад

Якось непомітно настала зима. Вдень ще стояла вогка осіння погода, небо нависало над містом сірою свинцевою хмарою, осиротіло чорніли дерева, вже давно розпрощавшись з останнім листям, а вранці наступного дня, підійшовши до вікна, я завмерла в захопленні: вулиця потопала в білосніжному пуху, а в ніжно-блакитному небі яскраво сяяло сонце.

На дитячому майданчику дітлахи гралися в сніжки, наповнюючи повітря дзвінким галасом. Їхня радість передалася й мені. Захотілося вийти на вулицю, пройтися по білому пухнастому снігу, що м’яко виблискував у сонячних променях, вдихнути свіжого повітря, відчути, як мороз щіпає за щоки та ніс.

Прийнявши душ і навіть не поснідавши, я перевдягнулась і дістала з шафи новеньку шубку з песця, подаровану батьком. Накинувши її на плечі, потерлася щокою об пухнасте, ніжно-сірого кольору, хутро. Який гарний відтінок! Трохи темніший, ніж колір очей у Алекса...

Прикусивши губу, я гірко посміхнулася. Варто про нього тільки згадати, одразу псується настрій. Вже і перший сніг не тішить, і йти нікуди не хочеться... Сумні, важкі думки не дають спокою.

Алексе, Алексе, що ти накоїв? Невже заради примхи ти забрав у мене душу, розтоптав її і викинув як сміття? Навіщо? Якби ти знав, як мені зараз важко... З того часу, як я дізналася про свою вагітність, мене охоплювали такі напади розпачу, що все довкола здавалося сірим, мертвим болотом, з чіпких обіймів якого неможливо вирватися. Туга і безвихідь навалювалися тяжким тягарем, давили на плечі, не даючи нормально дихати... Життя перетворилося на один нескінченний вогкий осінній день: вранці не хочеться прокидатися, а коли прокинешся, не можеш дочекатися вечора, щоб знову заснути, і нічого цікавого та гарного від цього дня не чекаєш...

Січень

Цей Новий рік я зустрічала зовсім не так, як попередні.

Невисока сосна красувалася біля стіни, гордовито демонструючи пухнасті зелені лапи, обвішані великими блискучими кулями. Святковий стіл було сервіровано на одну особу, тобто тільки на мене. Нехай я була одна і на гостей не чекала, все ж це не означало, що 31 грудня я мала лягти спати як завжди. Я також хотіла свята. Нехай я сама налила собі шампанське, рівно опівночі випила і загадала заповітне бажання, щоб у мене все в житті налагодилося, подивилася по телевізору новорічні концерти та «Іронію долі…», але така ж «програма розваг», готова посперечатися, була не лише в мене. І чому кажуть, що як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш? Ось вам приклад абсурдності цієї прикмети: минулий Новий рік я зустрічала з Алексом, а за півроку ми розлучилися. Я думала, що хоч Свєтка зі мною понудьгує в новорічну ніч, але та поїхала до батьків. Звала і мене з собою, але я відмовилася – не дай Бог її батьки, побачивши мій симпатичний животик, поспішать привітати мого батька з майбутнім онуком… Телефонував Сергій, запрошував відзначити свято у компанії його друзів, але я відхилила і цю пропозицію.

Батько та Ліда в середині грудня поїхали відпочивати в Карпати, там же і Новий рік зустріли – батько не бачив мене місяць, і я була рада цій відстрочці.

У середині січня він зателефонував і сказав, що їде на пару місяців за кордон. Я зітхнула з полегшенням: слава Богу, коли народжуватиму, його поряд не буде і він нічого не дізнається. Чомусь не подумала, що він все ж таки повернеться назад, а дитина – не голка, її появу не приховаєш.

Та рано я раділа. Перед від'їздом батько запросив мене до ресторану на прощальну вечерю. Збираючись туди, я почувалася наче йду на ешафот...

Під'їхавши на таксі до ресторану, я розплатилася з водієм та попросила його почекати. Мене мучили погані передчуття, що надовго я там не затримаюсь.

Піднявшись припорошеними блискучим снігом широкими сходами, я підійшла до скляних дверей і в нерішучості зупинилася. Як же мені не хотілося заходити в оздоблений мармуром та дзеркалами вестибюль…

Я вже збиралася розвернутися і сісти знову в таксі, щоб їхати додому (нехай батько ображається, що не прийшла на вечерю, аби тільки нічого не дізнався), але охоронець, побачивши, що я вагаюся, поспішив відчинити двері і запросив усередину. Приречено зітхнувши, я переступила поріг.

Віддавши шубу в гардеробну і пригладивши руками широкий чорний балахон, одягнений на цю зустріч (не дуже екстравагантне вбрання, зате практичне), попрямувала до столика, за яким сиділи батько та Ліда – його майже дружина.

Повільно підійшовши до них, поцілувала батька в щоку, силувано посміхнулась Ліді, яка уважно мене розглядала, і присіла за столик.

Ліда відклала виделку, піднесла до губ серветку, потім усміхнулася, демонструючи маленькі білі зуби, і з докором звернулася до мого батька:

– А чому ти мені нічого не сказав?

Я завмерла.

Батько поглянув на Ліду, запитально звівши брови:

–  Ти про що?

І знову на Лідиному обличчі з'явилася легка посмішка. Цієї хвилини я так зненавиділа свою колишню подругу, що готова була її придушити.

Витончено вигнувши ліву брову (не приховую, колись я теж намагалася навчитися так рухати бровами, але в мене не виходило робити це так вишукано), вона, розглядаючи мене, відповіла:

– Здається, Колю, у тебе незабаром з'явиться онук?

Батько стиснув губи і поглянув у мій бік. Уважно мене обдивившись, жбурнув виделку, що з брязкотом вдарилася об тарілку, і стукнув долонею по столу.

Смагляве обличчя потемніло, риси загострилися і чіткіше позначилися глибокі зморшки. В наш бік почали повертати голови відвідувачі ресторану.

– Так, а ну викладай все про свою так звану повноту! – поволі промовив, загрозливо звузивши очі. – Отже, ти мене за ідіота тримала? Ну дякую, доню! Зробила мені подарунок! Та як ти посміла?

Заїкаючись, я спробувала його заспокоїти:

– Т-тату, зараз цим нікого не здивуєш. Таке трапляється доволі часто...

Батько встав, нахилився в мій бік і сердито проказав, карбуючи кожне слово: