Частина ІІ Глава 1

Вересень

– Вітаю, Лєночко, ви вагітні!

Анастасія Павлівна, приватний лікар-гінеколог, у якої я періодично проходила огляд, відклала вбік папери і посміхнулася.

– Ви не хвилюйтеся, можуть бути деякі ускладнення під час вагітності, але якщо ви дотримуватиметеся моїх рекомендацій, все буде гаразд. Найголовніше – правильне харчування, жодних стресів і фізичних навантажень... Ще вам необхідно придбати ці вітаміни…

Лікар продовжувала говорити, а я стояла з широко розплющеними очима і відмовлялася вірити своїм вухам.

– Може, це помилка? – з надією запитала я, перебивши її на півслові. – Адже трапляються випадки, коли лікарі помиляються?

Посмішка на обличчі жінки повільно згасла. Вона уважно подивилася на мене і сухо промовила:

– Я працюю гінекологом уже двадцять років і, дякувати Богові, ще жодного разу в діагнозі не помилилася… Матка у вас збільшена. Термін – дев'ять тижнів.

– Цього не може бути, чотири тижні тому у мене були місячні, правда йшли лише два дні…

Я все ще була впевнена, що вона щось недодивилася, щось наплутала.

Анастасія Павлівна поблажливо подивилася на мене поверх окулярів:

– Мила моя, ваш організм просто ще пристосовується до незвичного для нього стану. І незначні кровотечі на ранніх термінах іноді трапляються.

Вона підвелася з-за столу і пройшла за ширму.

Приголомшена почутим, я розгублено прошепотіла:

– Але я ніяк не могла завагітніти. Ні, це не могло зі мною статися…

Анастасія Павлівна повернулася до столу, з дивним виразом глянула на мене і незадоволено запитала:

– Лєно, ви мені навіщо голову морочите? Якщо не хочете цієї дитини, так і скажіть. Ви ще встигнете перервати вагітність.

Тремтячою рукою я поправила пасмо волосся, що вибилося з зачіски, схопила свою сумочку зі стільця і швидко пішла до дверей, по дорозі зіштовхнувшись з медсестрою, яка несла білу залізну посудину з блискучими інструментами. Від несподіванки я схопилася за рукав її халата, але одразу опустила руку, перепросивши.

Причинивши за собою двері, знесилено притулилася до стіни в коридорі. Що робити далі, я не уявляла. В голові була дзвінка порожнеча.

– Ну й молодь! – долинув з кабінету тихий голос Анастасії Павлівни. – Вільні стосунки – сплять де завгодно і з ким завгодно, а потім дивуються звідки діти беруться.

– Ви про цю дівчину? – голосно поцікавилася медсестра.

– Та ні, це я так…

За кілька метрів від мене на дивані сиділа молода пара: симпатична рудоволоса дівчина з обличчям, всіяним ластовинням, і довготелесий хлопець. Він узяв дівчину за руку і щось ніжно прошепотів.

Я переривчасто зітхнула.

Дівчина підвела голову і стурбовано запитала:

– Вам недобре?

Не відповівши, я  попрямувала до виходу.

Від свіжого повітря в мене запаморочилося в голові. Автівки, що пролітали повз на великій швидкості, і невиразні постаті перехожих викликали в мене головний біль і незрозуміле роздратування. Хотілося забратися кудись подалі від цієї «цивілізації» і нікого не бачити.

Занурена в свої невеселі думки, я не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Позаду пролунав пронизливий вереск шин. Здригнувшись від несподіванки, я озирнулася.

З авто висунувся сердитий хлопець:

– Ти куди прешся? Жити набридло? Геть з дороги, ідіотко!

Судорожно стискаючи в руці ремінець сумочки, я перебігла дорогу і опинилася перед скляними дверима невеликої крамнички. Машинально штовхнувши двері, увійшла всередину. Ковзнувши поглядом по розкладеним на вітрині продуктам, я підняла голову і перед моїми очима з'явився широкий асортимент алкогольних напоїв.

До мене підійшов продавець:

– Ви чогось хочете?

– Так. Дайте, будь ласка, он ту пляшечку, – я навмання, не дивлячись, тицьнула пальцем у бік строкатої батареї пляшок. Це виявився Martini Bianco.

Відрахувавши потрібну суму, взяла пляшку до рук, покрутила її перед очима і подумала: «Навіщо я його купила? Адже все одно алкоголем своїх проблем не вирішити. А, гаразд, трохи вип'ю вдома, щоб впорядкувати думки, і подумаю про те, що робити далі. А робити щось треба, поки ще не пізно. Ця дитина мені не потрібна!» – останні слова я промовила вголос.

– Вибачте, не почув, що вам не потрібно? – поцікавився продавець.

Я махнула пляшкою:

– Дайте, будь ласка, якийсь пакет, бо ця посудина в моїй сумочці не поміститься…

Відчинивши двері своєї квартири, я скинула в передпокої куртку і, відкриваючи на ходу пляшку, пройшла на кухню.

– Розбавляти не буду, – промовила, наливаючи вермут у склянку. – Не переводити ж продукт, та й мінералки все одно немає... І льоду немає... Шкода...