Глава 4

Всю дорогу ми їхали мовчки.

Нарешті автомобіль зупинився перед двоповерховим будинком Алекса на околиці міста. Цей дім став для мене тепер чужим, одна із багатьох таких же споруд на цій вулиці...

Доріжкою, викладеною тротуарною плиткою, ми підійшли до будинку і піднялися на ґанок. Відчинивши двері, Алекс пропустив мене всередину.

Тут все було знайоме мені до дрібниць, адже ми часто проводили вечори та ночі в цьому затишному холі з традиційним каміном, у спальні на другому поверсі, де домінувало величезне дубове ліжко з невисокими різьбленими спинками...

Епізоди з минулого життя мимоволі спливали в пам'яті. Як же нам було добре вдвох... Я почувалася найщасливішою на землі, а для Алекса, виявляється, це була лише чергова пригода... Гра в кохання... Як гірко це усвідомлювати... Як боляче... Мав рацію той, хто сказав, що ніщо не вічне під місяцем...

Ступаючи по пухнасту килиму, я перетнула хол, присіла на диван і холодно (я намагалася зробити голос якомога більш байдужим і відстороненим, а горло здавлювали непролиті сльози і заважали говорити) промовила:

– Ну що ж... Слухаю.

Хоча слухати його вже зовсім не хотілося. Що він міг сказати на своє виправдання і мені на втіху? І хіба слова зможуть полегшити мій біль? Слова – це звук. Словом можна поранити душу, але неможливо її зцілити.

Алекс підійшов і присів переді мною навпочіпки:

– Мила... Для мене дуже важливо, щоб ти мене зрозуміла... Я тебе дуже кохаю... Просто так склалися обставини...

Він хотів торкнутися моїх долонь, але я сховала руки за спину:

– Обставини? Які обставини? А можна детальніше? Чи я не маю права знати всі подробиці?

«Господи, як принизливо почуватися кинутою, набагато легше кидати когось самій», – з тугою подумала я.

Алекс підвівся і сів на протилежний край дивану. Нервово стискаючи пальці рук і не відриваючи очей від підлоги, він почав «сповідатися»:

– Я знаю, що вчинив підло. Але у мене немає іншого виходу... А може й є, але я його не бачу...

З відстороненим виглядом я роздивлялася свої руки, що безсило лежали на колінах. На душі було бридко, ніби мене виваляли в багнюці і ніхто не хотів допомогти мені від неї відмитися... Мені стало себе так шкода, що в очах зрадницьки защипало. Відчувши, що ще секунда – і почну ревти, я вирішила зосередити увагу на «монолозі» Алекса.

Ну чому я не відчуваю до нього зараз ненависті? Огиди? Чому не можу сховати зневажені почуття у найдальніший куточок свого серця і забути все, що між нами було? Він повівся як покидьок, він і мізинця мого не вартий! Та я повинна уникати його, як хворого на чуму, а не сидіти з ним поруч і вислуховувати його брехню! Невже почуття власної гідності полишило мене? Цікаво, як довго він наважувався повідомити, що у нього є інша? І навіщо ця вистава? Не знала, що він полюбляє театральні ефекти…

Я подивилася на його схилену голову, кремезні плечі, сильні руки. Що за примха природи: чому в такій красивій оболонці причаїлася жалюгідна душа ловеласа? Мене з першого погляду полонила зовнішність «мужнього кіногероя» і, обплутана павутинням гарних слів, я сама не захотіла розпізнати його справжню натуру. Я вирішила, що він найкращий у світі, віддала йому свою душу, заради нього була готова на все, любила так, як може любити тільки... І хто ж так може любити? Зрозуміло, хто. Так любити може лише звичайна дурепа, тобто я. Свєтка мала рацію. Потрібно дозволяти себе любити, а не закохуватися самим...

Крізь завісу безрадісних думок долинув голос Алекса. Я зосередилася на його словах і подумки ладна була йому зааплодувати: що за сумні інтонації, як страждально ми хмуримо брови, як нервово стискаємо кулаки! Який талант пропадає! Це ж треба так увійти в образ. Якщо так піде і далі, то після закінчення його виступу я ридатиму від жалю до нього, бідолахи, і почну втішати як малу дитину, аби він так сильно не картав себе за те, що кинув мене...

– …Мій батько, скориставшись своїм посадовим становищем директора банку, провів кілька незаконних операцій… Якось це випливло назовні і в перспективі йому замаячила в'язниця. Треба було терміново щось вирішувати, шукати якийсь вихід... Він сказав, що я можу йому допомогти, якщо одружуся з дочкою прокурора, адже не відправить той свого родича на нари... Ця дівчина вбила собі в голову, що обов'язково має вийти за мене заміж і, виявляється, мій батько теж був у курсі її намірів. Ти знаєш, останнім часом у нас з ним напружені стосунки, але я не можу дозволити, щоб він свою старість провів у в'язниці...

Немов погоджуючись з його словами, я кивнула. Аякже, батьки – це святе.

– Я б собі цього не пробачив ніколи… – Алекс стукнув кулаком по спинці дивана і скривився. – А тобі буде краще, якщо ти забудеш мене і все, що між нами було... Зустрінеш іншого, вийдеш заміж, народиш дитину...

У німому здивуванні я витріщилася на Алекса: що він несе? Причому тут зустрінеш іншого... народиш дитину? Що за маячня?

Немов прочитавши мої думки, Алекс обхопив голову руками і захитався з боку в бік:

– Господи, що я кажу?! Я не можу навіть уявити тебе з іншим… Як подумаю, що хтось чужий тебе обійматиме – у мене всередині все стискається… Я розумію, це егоїстично з мого боку… Розумію, що не маю на тебе жодних прав… Що ти маєш почати нове життя... Але нічого не можу з собою вдіяти...