Глава 3

Хвилин через двадцять ми під'їхали до ресторану, навпроти якого розташовувався будинок загсу. Стоянка була забита автомобілями, але знайомого чорного «вольво» серед них я не побачила. Дивно, мені здавалося, що Алекс приїде раніше призначеного часу і з нетерпінням чекатиме на мене…

Ми зі Свєтою вирішили, що зачекаємо на хлопців за одним із столиків, розставлених під великими білими тентами.

– Лєночко, зайчику! Ідіть до нас!

Почувши ці слова, я озирнулася і побачила за одним із столиків тітку Віру – батькову двоюрідну сестру, і її чергового, здається вже третього, чоловіка.

І чому все це трапляється саме сьогодні!? Досадуючи, я ледь чутно прошепотіла:

– От дідько! То роками її не бачиш, а тут на тобі – зустрілися!

Підійшовши до тітки, я привіталася і присіла за столик.

Тітонька була жінкою пишної статури, полюбляла все солодке, особливу пристрасть мала до морозива. Ось і зараз перед нею стояла вазочка з подвійною порцією пломбіру, ​​щедро политого вишневим сиропом та посипаного тертим шоколадом. Своєму чоловікові насолодитися морозивом вона не дозволила, пояснюючи це тим, що в нього слабке горло і йому забезпечена ангіна. І бідний дядько пив у таку спеку теплий чай. Чесно кажучи, до тітоньки я не відчуваю особливої ​​симпатії саме за ці її командирські замашки і круту вдачу.

Відклавши ложечку, тітка Віра витерла губи паперовою серветкою, дістала з сумочки пластмасове віяло і почала енергійно обмахувати спітніле червоне обличчя. Поглядаючи то на нас, то на перехожих, вона голосно промовила:

– Господи, як набридла ця спека! Навіть у тіні градусів тридцять п'ять, не менше... Зараз би до лісу поїхати чи на дачу. Я, дівчата, купила кущі дуже гарних троянд. Називається сорт Королева Марго. Незрівнянні квіти! Я планую наступного року почати їх продаж і впевнена, що вони матимуть великий попит у покупців. Шкода, нам із чоловіком не вистачає часу самим займатися торгівлею і доводиться мати справу з посередниками, а на цьому дуже багато втрачаємо, але нічого не вдієш... І то добре, що є час займатися вирощуванням квітів, так би мовити, поєднувати приємне з корисним, адже квіти – це втіха для моєї душі...

Я вдавала, що уважно слухаю її балаканину, і кивала головою, а мої думки були зайняті незрозумілим запізненням Алекса.

Свєтка вирішила підтримати розмову:

– Я теж дуже люблю квіти. У мене була знайома – затята квіткарка. Вона мала безліч різноманітних кімнатних рослин, найбільше вона любила кактуси. Вони всі цвіли, але варто було мені взяти якийсь до себе додому, квітки на ньому ще деякий час трималися, а потім опадали, і кактус більше не цвів. Цікаво, я щось не так робила чи повітря в квартирі не підходило?

Тітка Віра зраділа, що знайшла собі співрозмовницю:

– Дорогенька, зайди до мене, у мене купа різноманітної літератури. В молодості я багато уваги приділяла саме кімнатному квітникарству. Зараз у нас у квартирі мало квітів, Павлуша не любить, щоб було багато зелені, він каже, що йому не потрібен ще й вдома ботанічний сад. Хоча на дачі він мені допомагає…

Дядько Павло, сьорбаючи чай і поглядаючи на нас зі Свєткою хитруватими карими очима, промовив:

– Спробуй не допомогти, так ти поки все сама не зробиш, додому не повернешся, а хто мені борщі варитиме?

Тітка Віра самовдоволено посміхнулася:

– Ви, дівчатка, йому не вірте. Він і сам любить працювати в саду, і готує краще за мене. Просто він у мене скромний...

Почувши останні тітчини слова, я подумки усміхнулася: «Якби вона якимось чином опинилася на острові посеред океану, то навіть тамтешнім аборигенам довелося б танцювати під її дудку… Та де ж Алекс???»

До ресторану під'їжджали і від'їжджали машини, постійно чувся шерех автомобільних шин і скрип гальм. Люди весело проводили час, насолоджуючись спекотним літнім днем ​​— майже два тижні поспіль сонце ховалося за сірими хмарами і на вулиці було не по-літньому похмуро і прохолодно, але нарешті погода налагодилася.

За сусіднім столиком, де зібралася галаслива компанія дівчат-підлітків, на кілька секунд стало тихо, посеред цієї тиші пролунав тихий свист:

– Вау! Оце екземпляр!

Тітка Віра та Свєта одночасно поглянули через моє плече.

Я озирнулася. В наш бік ішов Алекс. Я не змогла стримати щасливої ​​посмішки. Підвівшись з-за столу, поспішила йому назустріч. На півдорозі ми зустрілися.

Я пригорнулася до нього, він обхопив долонями моє обличчя і поцілував у губи:

– Привіт, сонце!

– Алексе, я вже не знала, що й думати... Я почала боятися, що ти зовсім не приїдеш...

У мене на очах з'явилися сльози. Я намагалася взяти себе в руки, щоб не виглядати істеричною плаксою, але нерви у мене були на межі.

Алекс нахилився і м'якими вустами почав збирати сльозинки біля моїх очей, ледь чутно шепочучи:

– Не плач...

Вирішивши не звертати уваги на свої безглузді сльози, я дивилася на Алекса і не могла ним намилуватися. Який же він вродливий! І він мій... Тільки мій...

Поклавши руки Алексу на плечі, я щільніше притулилася до коханого, намагаючись заспокоїтися в його обіймах. Він почав вкривати поцілунками мій лоб, волосся, все міцніше притискаючи до себе. Мені стало важко дихати, і я вперлася руками йому в груди. Відчувши мій опір, Алекс розслабив обійми.