Розділ XVI. Останній вибір

         Підземні тунелі абатства, вогкі й вузькі, ховали в собі тіні століть. Каміння під ногами слизьке, ліхтар в руках Армана слабо освітлював шлях спереду, Олівія притискала до грудей Елоїзу, яка тихо дихала їй у шию. Попереду — лише темрява, але вперше за довгий час вона відчувала надію.

— Ти впевнений, що це дорога? — прошепотіла вона.

— Так, — відповів Арман, оглядаючись. — Це старий шлях, який використовували для таємних втеч із міста ще в часи війн. Мій батько колись показав мені його і якщо карта Нансі точна, ми маємо вийти просто в ліс за містом.

          Позаду почувся віддалений гуркіт.

— Вони вже знають, — сказав він, стискаючи руків’я шпаги. — Ми маємо йти швидше.

         У цей самий час, в іншому кінці вілли, Нансі стояла навпроти Анрі.

        Він увірвався до кімнати, розлючений, очі палали.

— Ти зробила це, ти зрадила мене.

— Я зробила те, що ти не зміг, — спокійно відповіла вона. — Я обрала не помсту, а життя, я обрала дитину. І вибач, Анрі, але я більше не граю за твоїми правилами.

         Він повільно дістав кинджал.

— Ти знала, що це закінчиться тільки так.

— Так, — тихо мовила вона. — Але якщо хоч один шанс є, щоб Арман встиг втекти… воно того варте.

         Вона кинулась на нього з усією силою, відволікаючи, даючи дорогоцінні хвилини втечі. Клинок ударив їй у бік, але вона встигла зіштовхнути його назад, зачинивши залізні двері кімнати зсередини й підперши їх шафою. Анрі бив у двері, клявся, але Нансі вже сиділа на підлозі, притискаючи рану, усміхаючись крізь біль.

— Живи, Армане… хоч раз, живи не для минулого…

         Арман, Олівія та Елоїза вийшли на волю. Ліс зустрів їх тишею і шелестом листя там на них вже чекав чоловік у плащі.

— Ти не змінився, Армане, — сказав він, стискаючи його за плече. — Я знав, що ти знайдеш шлях назад.

— Гаспар, — видихнув Арман. — Старий вовк ти все ще живеш серед тіней?

— Тепер — заради Вас, пішли є місце безпечне туди ми й підемо.

           А в Сен-Бержаку…
           Анрі стояв над тілом Нансі, її кров на його руках, серце — порожнє, він підняв голову до вікна. Вітер гойдав завісу, а за ним — уже не було нічого, вони зникли.

          Він прошепотів:

— Це ще не кінець.