Розділ XIII. Серце між двома клинками

        Наступного ранку було незвично тихо, навіть вітер, здавалося, завмер у тривожному очікуванні. Олівія сиділа на порозі млина, тримаючи в руках той самий червоний амулет, що Арман залишив на столі перед сном. Камінь горів у її пальцях, ніби дихав.

— Це більше, ніж просто знак, так? — запитала вона, коли Арман підійшов до неї.

          Він кивнув.

— Це наш кодекс, наша клятва, із-за нього ми вбивали і вмирали. Але тепер… я більше не впевнений, що цей кодекс вартий мого життя, а твого — й це точно не варте і Елоїзи.

— Тоді не повертайся до нього, — сказала вона тихо. — Залишайся тут зі мною та  Елоїзою.

Арман опустився на коліна поруч, дивлячись на неї. Уперше за довгий час його очі були не холодними, вони були — справжніми.

— Я боюсь, Олівіє. Не за себе. За тебе. Анрі не відступить. Він не просто хоче розплати, він хоче, щоб я страждав, а значить — він прийде за вами.

             Вона поклала руку йому на щоку.

— То борись, але не сам. Не жертвуй собою заради мене, бо я не слабка. Я пройшла свою війну і тепер хочу йти з тобою — куди б це не вело нас.

             Того ж вечора вони вирушили.

            Кіньми, в темряві, через ліс. Арман вирішив не тікати, а йти назустріч. У Сен-Бержаку він сподівався зустріти Анрі знову, але вже — як чоловік, що має, що втрачати, не воїн, не найманець, а чоловік, що кохає.

           Дорога була довгою і небезпечною. У долинах чатували розбійники, у селах — шпигуни, але в кожному кроці була впертість і надія.

           В ніч перед прибуттям у місто вони зупинилися в покинутому маєтку, що колись належав роду Армана.

— Тут я виріс, — сказав він, проводячи рукою по потрісканій стіні. — Тут мій батько вперше навчив мене стріляти, тут я вперше вдарив Анрі — через дівчину. Через Нансі.

           Олівія мовчала, вона обійняла його ззаду, поклавши голову йому на спину.

— Минуле вже не повернути, але майбутнє — ще можна змінити.

            Він розвернувся і поцілував її. Вперше без страху, без тіні сумніву, це поцілунок, що був клятвою.

— Якщо я не повернусь…

— Тоді я піду за тобою, — перебила вона. — Бо кохати — це означвє бути разом, навіть коли страшно.

            Наступного ранку — Сен-Бержак. Кам’яне місто, що дихало змовою. У вузьких вуличках — очі, що стежили, а повітрі — напруга.

            І в центрі площі, біля старого фонтану, на них уже чекав Анрі у темному плащі, з руками за спиною. Поруч — троє озброєних чоловіків імще один сюрприз, поруч з ним стояла… Нансі. Жива.