Розділ VII. Тиша перед бурею

       Олівія вибігла з кімнати босоніж, не звертаючи уваги на крижаний кам’яний підлогу під ногами. У коридорах було темно, лише кілька каганців кидали тьмяне світло на портрети, що нависали з обох боків, мов мовчазні свідки трагедії, яка розгорталася.

— Елоїзо! — її голос лунав, мов у порожнечі не було ні відповіді, ні сліду.

        Арман з’явився за мить в халаті, з обличчям блідим і жорстким.

— Я знав, що Морель щось зробить, але не думав, що він торкнеться дитини.

— Ми повинні її знайти, — Олівія вперше сказала "ми" так, ніби між ними більше не було стін.

       Арман кивнув.
— Всі слуги — у вітальні. Жоден не піде, доки я не впевнюся, що це не було зроблено кимось із них.

       Вони обшукували дім годинами накінець в підвалі знайшли клаптик дитячої стрічки. Арман мовчки простягнув його Олівії, це був той самий блакитний шовк, яким Олівія заплітала волосся Елоїзи кожного ранку.

— Це попередження, — прошепотіла вона.

— Це війна, — відповів Арман.

        Уночі їм передали лист, який був без підпису та без зайвих слів.

 “Ви забагато знаєте, а  дитина — це хороший стимул мовчати, якщо до світанку ви не покинете маєток — вона помре.”

         Олівія зірвала листа, її руки тремтіли, а Арман стояв, наче з каменю, але очі його блищали від гніву.

— Я не покину її, — сказала вона.

— І я не дозволю, щоб ще одна дитина зникла через моє мовчання, якщо Морель хоче гри — він її отримає.

— У Вас є план?

— У мене є підземелля, яке знає лише один із предків. І є борг, який має мені один старий ворог Мореля. Настав час згадати, хто я є — не просто Лакруа, а син того, кого боялись навіть у суді.

          У ті ж хвилини, в старій каплиці на узліссі, Елоїза сиділа на підлозі, тримаючи ляльку в темряві хтось нахилився до неї і прошепотів:

— Твій татусь прийде. Але чи встигне?