Розділ V. Відкриті карти

         Олівія застигла. У кімнаті було тихо, мов у крипті. Арман підійшов ближче, але не загрожував, не лаяв, а просто дивився. Його обличчя було непроникне, та очі… очі його говорили інше там було розчарування і щось значно дивніше — біль.

— Тож ви знали? — прошепотіла вона.

— Не одразу, але Ви поводилися себе надто обережно. Ви занадто красива, щоб бути просто гувернанткою і надто освічена, щоб не залишати слідів. Ім’я “Олівія Дебюссі” — мертве ім’я і Ви не перша, хто приходить сюди з привидом у серці.

— Ви думаєте, я прийшла заради вас? — в її голосі з’явився лід. — Мій батько загинув через Етьєна Мореля. Я була дитиною, коли знайшла його тіло, а суд визнав це як самогубство, бо Морель мав друзів у прокуратурі і серед шляхти (вона зробила крок ближче), а Ваше Лакруа… прізвище я побачила поруч у протоколі тоді я ще не знала ким Ви були, але зараз...

— І тепер ви вважаєте, що я співучасник?

— Я не знаю, хто Ви, але я знаю тільки одне що ваш дім сповнений брехні.

             Арман опустив погляд його голос став глухим:

— Мій батько був другом Мореля вони разом творили “судову реформу” в Парижі та реформа коштувала життя багатьом. Мій батько… підписував вироки заради грошей, а я… я тоді мовчав.

Тиша.

— Ви не вбили мого батька, але ви не зробили нічого, щоб його врятувати.

— Так, — тихо відповів він. — І це мучить мене щодня.

             Олівія вийшла з бібліотеки перед світанком її руки тремтіли, але її серце що вчора билося з ненавистю тепер бється з чогось іншого, але вона не могла цього собі дозволити.

            Коли сонце торкнулося пагорбів, вона вже збирала речі, вона повинна піти та тільки вона відкрила двері… перед нею стояла Елоїза і у її маленьких руках була записка, яку вона подала їй мовчки, там було написано:

“Не йдіть, якщо ви поїдете, Морель переможе, він уже знає, хто Ви, а також я хотів би Вас попросити, якщо я колись зрадив правду — дайте мені шанс виправитись, будь ласка.
— Арман”