Розділ ІІ. Тіні минулого

         Маєток Лакруа був мов фортеця — не лише з каменю, а й з мовчання. Слуги говорили пошепки, кімнати пахли старими книгами й самотністю, а годинник у вітальні бив так гучно, ніби рахував не хвилини, а удари серця. Олівія відчула це з першого ранку: холод у стінах був не від каменю, а від людей.

         Вона підійшла до високого вікна у кімнаті племінниці графа — ніжної дівчинки на ім’я Елоїза, яка втратила матір рік тому. Дівчинка сиділа мовчки, дивилася на дощ і тримала в руках ляльку без обличчя.

— Вона не говорить, — сказав хтось за спиною.

          Олівія здригнулася. Голос Армана лунав тихо, майже втомлено.

— Ваша племінниця?

— Вона втратила голос у ніч, коли загинула її мати. Моя сестра. .... Її отруїли.

           Олівія обернулася. Граф стояв біля дверей, спостерігаючи. У його погляді не було болю — лише порожнеча. Але Олівія бачила більше.

— Ви знаєте, хто це зробив? — спитала вона.

— Знаю. — Його голос став різким. — Але не можу довести. Ще поки ні, але намагатимусь.

          Він наблизився, зупинившись за кілька кроків.

— Не варто вам тут залишатися, тут не безпечно, це місце з’їдає навіть сильніших.

— Я не з тих, хто тікає, графе.

           Їхні погляди зустрілися — його крижаний і її спокійний, теплий. Арман, сам того не бажаючи, відчув щось нове. Немов світло пробилося крізь щілину в зачиненому наглухо вікні його душі.

            Та він ще не знав, що вона — не просто гувернантка і що її поява тут — не випадковість, бо Олівія мала власну таємницю.