Розділ 10

Девід спустився донизу та, склавши руки позаду, спостерігав за процесією біля воріт, що чекали, доки він запросить їх на територію маєтку. Родовий маєток Ламбертів по спадку був переданий Девіду, й по відьомських законах ніхто не мав право перебувати на території без дозволу власника. Девід наказав охороні відкрити сталеві ворота. Першим зайшов Хан й відразу направився до нього, потім вийшли стражники, матір, бабуня та незнайомий чоловік.

— Девіде, Селеста, а особливо Офелія розлючені, — підійшовши, похмуро сказав Хан. — А цей чолов’яга з поселення Гуатор Елемента, й він шукає...

— Тату?!

Неочікувано появилася Кейра та кинулася до батька, але Девід перехопив її за руку та потягнув до себе. Дівчина ахнула та здивовано перевела погляд на Ламберта.

— Що ти робиш? — прошепотіла.

— Я говорив йти у свою кімнату, — нахмурившись та схилившись ближче, сказав.

Кейра широко відкрила очі та глитнула. Тепле дихання Девіда приємно лоскотало обличчя, але від насупленого виразу та темних очей стало ніяково.

— Відпусти її! — доторкнувшись до плеча брата, м’яко сказала Дарія, адже розуміла, що через порив та необдуманий вчинок можуть виникнути проблеми з батьком Кейри, який, стиснувши кулаки, йшов швидким кроком до них та свердлив поглядом Девіда.

Ламберт озирнувся та неохоче відпустив руку дівчини. Вона стояла в шоковому стані й, вдивляючись у його очі, відчула, як шаленіло її сердечко.

Хан також озирнувся та нахмурився, коли процесія зі стражниками, Селестою Ламберт, верховною відьмою Офелією Ламберт та чоловіком на ім’я Грегорі зупинилися в кількох метрах.

— Девіде, потрібно поговорити! Негайно! — примруживши погляд, сказала верховна відьма.

— Обов’язково поговоримо! — також примруживши погляд, схилив голову набік й перевів погляд на матір. Вона, як завжди, мала чарівний вигляд. — Привіт, мамо! — кивнув.

— Кейро, з тобою також буде серйозна розмова! — вийшовши наперед, сказав Грегорі Маршал.

Дівчина навіть не встигла переодягнутися, тому, закутавшись у светр, ступила до батька.

— Тату, чому ти тут? — лагідно запитала. — Я ж говорила, що тобі не варто хвилюватися!

Грегорі, поглянувши на доньку, видихнув та опустив голову.

— Я приїхав за тобою та Себастьяном! Не варто вам більше тут бути!

Офелія Ламберт поглянула на Грегорі й фиркнула.

— Ну, довго ти будеш тримати нас із матір’ю на порозі, Девіде? — перевівши погляд на онука, сказала.

Від мовчання Девіда напруження зростало з кожною хвилиною. Всі переглядалися між собою, й лише Ламберт пильно дивився на Офелію, стиснувши губи. Щоб розрядити атмосферу, Селеста підійшла до Дарії, поцілувала доньку та, наблизившись до Девіда, доторкнулася до його щоки й легко усміхнулася. Перевівши погляд на матір, Девід дякував всім Богам, що Дарія схожа на неньку не лише зовнішньо, але й характером, адже з батьком сестри Кассіусом, рудоволосим чоловіком із родини Вільямс, у нього були не дуже приязні стосунки, тому він намагався краще уникнути зайвий раз приїжджати у столицю, щоб не бачити його й не провокувати конфлікту.

— Проходьте! — нарешті сказав й пропустив вперед Офелію та Селесту, а потім, повернувшись до Грегорі, додав: — Вас також запрошую!

— Містере Маршал, — мовила Дарія, — ходімо зі мною, я відведу вас до Себастьяна.

Грегорі кивнув й зробив крок, але Кейра перехопила його руку.

— Тату, я рада тебе бачити! — обійнявши, сказала. — Вибач, що ти був змушений через нас покинути клан. Але з нами все добре, чесно, й Себастьян почуває себе все краще. І я так й не повідомила йому про смерть Аннабет, тому прошу тебе, краще зараз нічого не говори.

— Кейро, ти ще молода й багато чого не знаєш та не розумієш, тому сьогодні ж відправитеся додому. Я послухав тебе перший раз, другий, але досить!

— Але тату...

Грегорі похмуро поглянув на доньку. Кейра, опустивши очі, замовкла.

Дарія також була збентеженою появою матері та бабусі й відчула смуток лише від однієї думки, що Себастьян та Кейра сьогодні поїдуть, тому що за цей короткий та тяжкий проміжок часу звикла до них, й ще одна думка також гнітила молоду відьму, адже за свої вісімнадцять років, за її статусу та родинних зв’язків, вона ніколи не мала друзів.

У бібліотеці маєтку, де розмістилися Девід, Селеста та Офелія, напруга так і не зникла.

— Ну, й навіщо ви приїхали, причому обоє? — порушивши тишу, запитав Девід.

Офелія розмістилася у кріслі за дубовим столом й грізно дивилася на онука, тим часом Селеста, присівши на шкіряний диван, опустила очі донизу.

— Девіде, твоя поведінка стала недопустимою! — мовила Офелія Ламберт. — Ти не являєшся на відьомські зібрання, хоча, як представник королівської родини, повинен був. Я довгий час терпіла це, але з мене досить, ще й для повного щастя приволік двох із клану Гуатор Елемента...

— Так що тебе дійсно турбує: те, що я не являюся на відьомські збори, чи те, що двоє з клану допомогли врятувати Дарію і я запросив їх у маєток? — спокійно та монотонно промовив.