Розділ 6

Родитися в родині Ламберт — це не щастя, навіть, якщо представники цього сімейства мали вищий статус у надприродній спільноті, а прокляття...

Принаймні такої думки була Дарія Вільям Ламберт та її брат по матері Девід Ламберт. Дарія — струнка, середнього зросту молода відьма із розкішним білим волоссям, великими сіро-зеленими очима і двома ямочками на щоках.

Девід — первісток у родині, гібрид за походженням. Він завжди підтримував сестру та розумів, який тягар відповідальності бере на свої тендітні плечі Дарі, саме таким ім’ям називав її Девід. За кілька днів перед коронацією Дарія повинна була вирушити у місто Крохстан на шабаш та представитися перед відьомською спільнотою.

— Крок вліво, крок вправо, туди не йди, те не роби... усмішка на всі тридцяти два зуби, завжди із піднятою головою та зосередженим поглядом, й слова бабусі, як заноза в одному місці, завжди буду пам’ятати: «Даріє, ти завжди повинна поводити себе гідно!» — поглянувши у дзеркало, із сарказмом промовила Дарія.

Девід на такі зауваження хмикнув.

— Тобі смішно, брате? — оглянулася. — Нам вибирають з ким спілкуватися, кому всміхатися, й навіть... почуття заплановані наперед, хоча про які почуття йде мова, якщо навіть нареченого, мабуть, мені вже обрали! — емоційно вигкнула й присіла на ліжко поряд із братом. — Тобі хоча б наречену не будуть шукати, ти сам зможеш обрати собі кохання, а я... Я інколи ненавиджу, що народилася у цій родині! Лише одні заборони, закони, які давно прогнили для цього світу, й наперед придуманий план поведінки! — похнюпилася.

Девід пильно поглянув на свою молодшу вродливу сестру, обійняв її.

— Дарі, ти у мене сильна та мудра й сама будеш обирати долю та кохання. Ти зміниш цей світ, адже перш за все маєш добре та щире серце, гострий розум і свою думку. А я ніколи не дам тебе образити. Буду завжди поруч. Зрозуміла?

— Ти дійсно вважаєш, що я зможу?

— Так! — всміхнувся.

— Дякую за підтримку, брате, але... щось тривожно мені на душі!

І зараз, перебуваючи у сірій, холодній кімнаті, Дарія сиділа на підлозі й думала, хто все ж таки зрадник: відьми, вампіри, перевертні чи хтось інший? Дівчина точно була упевненою, що серед нападників були вампіри, але... вона також бачила й чорну тінь, а потім настала темрява, яка й поглинула її цілковито. Пригадувала слова брата із надією, що він знайде та врятує із цього жахливого місця, в якому вона сиділа з ланцюгами на руках, які, своєю чергою, блокували магію, чула постійні крики й завивання вовків, від яких становилося моторошно.

Одного разу, коли звуки тупотіння вщухли біля її дверей, Дарія піднялася на ноги та готова була до радикальних дій. Двері відчинили й у кімнату завели під руки непритомного чоловіка у кайданках і кинули його на підлогу. Дарія застигла на місці, а згорблені істоти у капюшонах швидко пішли геть. Дівчина перевела погляд на чоловіка, який, заворушившись, тихо застогнав та, наблизившись до незнайомця, присіла поряд й доторкнулася до обличчя, яке було у крові.

Себастьян Лістред, відчувши ніжний дотик, розплющив очі й, повернувшись, побачив перед собою молоду дівчину. Вона пильно дивилася на нього своїми неймовірно гарними сіро-зеленими очима, і в цих очах Себ побачив страх та сум.

Себастьян перевів погляд на руки, які були у кайданках та ланцюгах, й нахмурився.

— Мене звати Дарія, — тихо промовила.

— Себастьян!

— Як ти тут опинився?

— Мабуть, так же само, як і ти, — похмуро поглянув. — Тут не обійшлося без чорної магії.

Дарія голосно видихнула та піднялася на ноги. Мигцем поглянула на молодого чоловіка та присіла в іншому кутку кімнати.

— Я вже не знаю, скільки днів, чи тижнів тут. А коли мене виводять із цієї клітки — зав’язують очі, але краще б слух забрали, адже я вже не можу чути ці крики та протяжне вовче виття. Ці кайданки ліквідують магію, й лише зараз я зрозуміла, що без неї я ніхто.

Себастьян понуро слухав дівчину, яка, схиливши голову, з острахом говорила.

— Ми обов’язково виберемося звідси! — впевнено промовив, й Дарія, піднявши голову, легко всміхнулася.

— Я також так думала, коли тільки потрапила сюди, — прошепотіла.

Себастьян оглянув кімнату та, піднявшись на ноги, намагався розірвати ланцюги, але його намагання виявилися не вдалими. Дарія спостерігала за маневрами молодого чоловіка й, піднявшись, наблизилась до нього.

— Присядь, у тебе кров на обличчі, я допоможу.

Себастьян усміхнувся куточками губ і, поглянувши на дівчину, промовив:

— Хоч якийсь приємний момент у цьому ув’язненні!

Дарія від його слів, вперше із моменту викрадення, щиро засміялася.

— Погоджуся!

Обірвавши низ сукні, дівчина легко доторкнулася до обличчя й витерла кров.

— Розповіси, чому ти тут?

Себастьян поглянув на неї з-під лоба й знизав плечима. Йому самому цікаво, чому він тут, адже коли знайшов нові пошкоджені лей-лінії, провів ритуал та повертався до машини — на нього напали, й сили були нерівними. Він мало що пам’ятав, але у нього було неприємне відчуття, що ним хтось намагається на даний час керувати.