Розділ 2

Спогади Кейри

— Лей-лінії пошкоджені! — доторкнувшись до сірої землі біля озера, на якій виникли тріщини, сказала Старійшина Аннабет Лістред. — Я відчуваю чорну магію!

Жителі поселення переглянулися.

— Аннабет, потрібно вирушати в дорогу та відновити світові лінії! — вийшовши з натовпу, впевнено сказала представник магії повітря Донна. — Якщо не відновимо лей-лінії, назавжди втратимо енергетичний зв’язок із магією!

— Донно, ми не можемо втратити силу, — заперечив Грегорі Маршал, — яка й так тече у наших жилах! Хтось навмисно бажає виманити нас із поселення!

— Тату, — взявши за руку батька, сказала Кейра, — я погоджуся із думкою Донни, але... ти також маєш рацію, й тому пропоную найсильнішим представникам магії негайно вирушити в дорогу та застосувати всі чотири магії для відновлення лей-ліній! — впевнено та голосно сказала дівчина й вийшла наперед. — Наші близькі та батьки не можуть переродитися, адже їхні душі ув’язнені у темниці Тімор. Магія, природа більше не наділяють нас захисною руною Альгіз! Ми всі покарані верховною відьмою, а тепер, — Кейра показала рукою на землю, — лей-лінії пошкоджені чорною магією!

Грегорі Маршал лютував, адже жителі поселення підтримала слова Донни та Кейри, проте лише четверо погодилися вирушити у небезпечну дорогу.

— Тату, я благаю тебе, не зупиняй мене! — вийшовши із будинку, занадто емоційно сказала Кейра.

— Кейро Ліліан Маршал, зупинись негайно! — гаркнув чоловік.

Дівчина глибоко вдихнула, стиснула кулачки, але зупинилася. Грегорі Маршал підійшов до доньки та поклав руки їй на плечі.

— Тату, я повинна це зробити, — твердо сказала та, повернувши голову, пильно подивилася у сіро-блакитні стурбовані батьківські очі й взяла його за руку. — З кожним днем наша сила слабшає. Ти це відчуваєш, я це відчуваю й інші представники клану також!

— Грегорі, відпусти її!

Батько та донька повернулися. До них підійшла старійшина Аннабет.

— Перш за все, це твоя батьківська любов та поєднана магія води та вогню вбереже її від зла! Кейра повинна піти, адже доля твоєї доньки не у поселенні!

— Аннабет, я поважаю тебе, — Грегорі поклав руку на серце, — але не втручайся! Кейра моя донька...

— Тату, — дівчина взяла батька за руку, — я розумію твої почуття, але прошу тебе, відпусти. Я одна із найсильніших відьом клану й зможу себе захистити.

— Кейро, Грегорі має рацію, тобі не можна їхати одній! Це небезпечно, тому я поїду із тобою!

До них підійшов двадцятисемирічний Себастьян Лістред, єдиний онук Аннабет. Себ був високим, приблизно один метр дев’яносто сантиметрів, з чорним волоссям та пронизливими зеленими очима і, як представник магії землі, був хоробрий, турботливий, милосердний, але іноді, коли ситуація виходила з-під його контролю — різкий та прямолінійний, й на противагу імпульсивній Кейрі, також був більш обережним та покладався не на почуття та емоції, а лише на те, що було очевидно та надійно.

— Ні, ти не поїдеш із Кейрою! — спокійно сказала Старійшина. — Твоя дорога буде протилежною дорозі міс Маршал.

— Себастьяне, ми з тобою із дитинства разом, ти мені як старший брат, але я вже виросла! Чомусь ти й батько не бачать цього! — закотила очі.

— Кейро, тобі лише дев’ятнадцять, й для нас ти завжди залишишся маленькою донькою та молодшою сестрою! — заперечив Себастьян та поглянув на Грегорі, який схвально кивнув головою.

Зі спогадів вивів шум. Повернувши голову, дівчина побачила світло фар. Запам’ятавши зміст листа, Кейра прошепотіла:

— Ignis et abscondam veritas1.

Язик полум’я охопив аркуш паперу. Останній зв’язок з Аннабет тлів в її долоні. Вітер підхопив попіл, що залишився від листа, й, поглянувши у нічне небо, Кейра Ліліан Маршалл подумки попрощалася з останньою Старійшиною клану Аннабет Лістред.

Три машини стали позаду її автівки, й через кілька хвилин гримнули двері. Кейра встала з капота та стала чекати, коли до неї підійдуть.

— Вам, можливо, потрібна допомога? Молодим дівчатам тут може бути небезпечно!

«Досить приємний голос», — подумала про себе.

Лише декілька кроків розділяло Кейру та незнайомця. Вона прискіпливо оглянула чоловіка: високий, із темно-каштановим волоссям, злегка хвилястим і безладним. Одягнутий у шкіряну куртку й темні штани. Нічого особливого, якби не лукава посмішка на обличчі й карі очі, які так само прискіпливо розглядали її.

Він зробив ще один крок.

— Дякую, але мені не потрібна... — помітивши, як інший чоловік відкрив її машину і почав копирсатися у ній, крикнула. — Гей, ти що робиш?

— В машині пусто! — мовив чолов’яга із довгими дредами.

— Пусто? — фиркнула. — Звичайно пусто, а що там, по-вашому, повинно бути?

— Девіде, це лише відьма! — звернувся чолов’яга до незнайомця і, обійшовши машину, опинився позаду Кейри. — Відчув її магію!

— Я також! — нахмурився й кивнув. — Хан, йди.