Бонусний розділ: Остання з роду Лаффон/ Частина третя

Прокинувшись посеред ночі, побачила перед собою чоловічу постать. Спохватившись, схопила клинок та, розвернувшись, приставила лезо до його горла. Впізнавши Даніеля, з полегшенням зітхнула, однак клинок не прибрала. Його обличчя було в рубцях та крові, а на вустах усмішка. Він легенько погладив її по щоці й, провівши рукою вздовж спини, промовив:

— Маленька, не думав, що в тебе такий надмірно чутливий сон.

— Ти непомітно прокрався в мій будинок. Навіщо?

— Хотів пересвідчитися, що з тобою все добре.

— Пересвідчився?

Чоловік кивнув. У місячному сяйві відтінок його очей був темно-синім. Агата кілька разів кліпнула й, не маючи змоги відвести від нього погляду, прибрала клинок і тихо запитала:

— Даніелю, яку роль ти граєш у моєму житті?

— Коли загроза твоєму життю мине, я зникну. Ти більше не побачиш мене й забудеш, як марево.

— Ти те марево, яке час від часу повертається та не дає спокою! — схиливши голову, зітхнула.

У кімнаті появився Даркі й почав муркати й тертися об ногу Даніеля. Агата всміхнулася, а чоловік, насупившись, відступив.

— Ти йому сподобався, — тихо сказала й, взявши кота на руки, додала: — Якщо хвилюєшся за мене, можеш залишитися, однак лише на одну ніч.

— Ти й далі в короткій піжамі будеш ходити переді мною? Я, звичайно, не проти, однак… краще одягни халат!

— Я взагалі не очікувала твого нічного приходу! Якщо не подобається мій зовнішній вигляд — не дивися.

— Я не говорив, що не подобається! — оглянувши її з ніг до голови, вийшов з кімнати.

Агата випустила Даркі з рук й у шафі знайшла довгий, до самих п’яток, халат. Одягнувшись, вийшла з кімнати.

— Як нога? — йдучи за нею, запитав.

Зайшовши в гостьову кімнату, відповіла:

— Як бачиш, нормально. Я знищила ляльку вуду, й чорна магія зникла.

— Що плануєш далі робити? Адже я знаю, що в тебе є якийсь план!

— Ти так говориш, ніби давно знаєш мене! — озирнулася. — Ти раніше знав мене?

Агата нахмурилася. Даніель обійшов її та, скинувши куртку, присів на край ліжка. Вона дістала зі шафи чисті рушники та, перестеливши ліжко, відчула, як його мовчання душить її з середини. Оглянулася й кинула в нього подушкою.

— Ванна кімната поряд. Приведеш себе в порядок, прийдеш на кухню.

— Дякую, я не голодний.

— Ай, не збиралася тебе годувати! — хмикнула. — Приготую зілля, щоб загоїти твої рани.

— Агато, на світі немає таких магічних ліків, щоб залікувати всі мої рани, — відповів й, скинувши футболку, відвернувся.

Вона швидко закліпала та, відвівши погляд, зашарілася й, вийшовши з кімнати, пішла на кухню. Перед очима повстав його образ: струнка, довго шия, рельєфні м’язи плечей та м’язів живота, широкий спинний профіль, яскраво виражені м’язи спини. Його тіло було покрите татуюваннями та кельтськими символами, й почуття дежавю не покидало її. Глибоко вдихнувши, стряхнула головою та почала готувати зілля. Коли Даніель зайшов на кухню, Агата озирнулася. З його волосся стікали краплинки води. Він, розмістившись на стільчику, всміхнувся куточками вуст.

«Слава всім силам, хоча б футболку знову одягнув», — подумала.

Наблизившись до нього, легенько подушечками пальців почала мастити рани на шиї, грудях та руках.

— Що ти приховуєш? — тихо запитала й, піднявши голову, зазирнула в його очі.

— Я з Ордену Беллатор і виконую накази лише Конклаву, — схиливши голову набік та розглядаючи її обличчя, відповів.

— Джеральд забрав деякі мої спогади й фактично зізнався в цьому. Лише які саме спогади? Можливо… про тебе, Даніелю? — стиснула його плече. — Ти не просто воїн з Ордену Беллатор, ти — відьмак, який зміг знищити демонів та прикликати магічний клинок. Так скажи мені, де ми познайомилися? Вірогідно, в академії Конклаву. Я рано чи пізно поверну всі свої спогади. — Відійшла від нього. — На добраніч!

Даніель перехопив її за руку та, розвернувши обличчям до себе, грубо промовив:

— Так, я відьмак із кельтського роду та воїн із Ордену Беллатор, і це все, що ти повинна знати!

Агата відчула, як тремтить кожна клітинка в її тілі. В його очах вона бачила своє відбиття. Ніби кадри з кінофільму, промайнули спогади. Минулі почуття нахлинули з новою силою, й по щоках потекли сльози.

— Я покинула академію та повернулася в Новий Орлеан. Ти… відрікся від мене, — прошепотіла.

Даніель захитав головою.

— Агато, ти не повинна все пригадувати. Нехай минуле залишається в минулому. Все пройшло, й старі рани не залікувати, однак також їх тривожити не варто. У тебе нове життя, і в цьому житті немає місце для мене.

Заплющивши очі, схопилася за голову.

— Боляче. Дуже… боляче, — схлипуючи, тихо сказала. — Через мене вбили… твоїх батьків з Ордену.

— Абстрагуйся від спогадів, — схопив її за плечі й трусонув.