Бонусний розділ: Остання з роду Лаффон / Частина перша

Розплющивши очі, Агата різко підскочила з місця. Взявши зі столу аркуш паперу й олівець, почала малювати образ, від якого ще й досі серце калатало у грудях, а подих перехоплювало. Коли на ліжко плигнув кіт на кличку Даркі й почав муркати та тертися об її руку, Агата глибоко вдихнула та декілька разів заплющувала й відкривала очі. Закінчивши малювати, відклала олівець й, поглянувши на зображення, здвинула брови: чоловіче обличчя було закрите прядками волосся та татуйованою рукою у вигляді черепа, а на мізинцю була каблучка-печатка. Зітхнувши, відклала малюнок та погладила котика.

Навіть маючи дар передбачення, вона не завжди могла розтлумачити ті чи інші видіння. Вони були завуальованими та потребували витратити більше сил та енергії, щоб зрозуміти їх. Інколи образи були чіткими, й вона навіть знала проблему особи, яку бачила. Так, наприклад, було з Девідом Ламбертом.

Перевівши погляд на аркуш, знову взяла його в руки. Перед очима повстала маленька деталь. Дотягнувшись до олівця, зобразила кельтський символ на печатці. Декілька хвилин дивлячись на малюнок, намагалася зрозуміти, де могла бачити даний знак на каблучці й чому зображений символ ніби відгукувався в її душі відлунням минулого. Поглянувши на Даркі, погладила його й прошепотіла:

— Ненавиджу таємничі видіння.

Накинувши шовковий халат смарагдового кольору, зав’язала гульку й спустилася у вітальню. Через декілька хвилин прибіг котик та розмістився в артефактному кріслі. Діставши з книжкової шафи книгу з кельтськими символами, сіла на диван й почала гортати аркуші. Знайшовши відповідний символ, вголос прочитала:

— Крилатий змій кельтів — це Дух-Захисник, який з’єднує небесні й земні сили для створення захисного покривала планети. У цій ролі дракони є стражами воріт в інші світи, охороняючи землю і її мешканців від вторгнення ворожих сил. Вони ж захищають джерела знання і пророчою мудрості від вторгнення непосвячених. Дракони символізують незалежність, мудрість і лідерство.

Відклавши книгу та поглянувши на ілюстрацію, буркнула собі під ніс:

— Сьогодні день пам’яті моїх рідних, а я переймаюся якимось символом.

Поснідавши в компанії Даркі, Агата піднялася у свою кімнату та почала збиратися. Розпустила волосся й наділа родинні золоті сережки-підвіски зі смарагдовими камінчиками. Одягнула довгу, приталену чорну сукню з довгим рукавом та зі вставкою гіпюру на спині. Взувши зручні короткі ботильйони на підборах, взяла сумку й, попрощавшись із котом, вийшла з будинку.

Протягом трьох років в день смерті доньки Мілени та чоловіка Анрі, який походив із відьомського ковену Маро, Агата купляла квіти й приїжджала на кладовище. Сьогоднішній день не став винятком.

Вона звикла не звертати увагу на погляди місцевих жителів. Тим, хто відносився до неї добре, Агата відповідала лише взаємністю, проте були й такі, котрі намагалися навести порчу та бажали смерті. Агата чудово знала цих відьом. Їхні прокльони та чорна магія поверталася бумерангом.

Приїхавши на кладовище, дістала великий букет різних квіток і пішла спочатку на могилу до чоловіка.

— Агато! — почувши своє ім’я, озирнулася. Тримаючи на руках Даркі, до неї підійшла сорокап’ятирічна Жозет Дюпре. Жінка мала кучеряве довге волосся та чорну шкіру й була єдиною відьмою, яка не відвернулася від неї за ці три роки. Вона легко всміхнулася й додала: — По дорозі побачила твого котика. Вирішила пухнастого підвезти.

— Дякую, Жозет! — витерла сльози з обличчя та, схилившись, погладила кота.

Даркі муркнув та, розвернувшись, побіг у бік родинного склепу Лаффон.

— Він також сумує, — тихо сказала Жозет.

Агата кивнула. Відчувши чиїсь прискіпливий погляд, озирнулася та глибоко вдихнула. У голові знову промайнув кельтський символ. Стряхнувши головою, поклала квіти на могилу чоловіка та, взявши під руку Жозет, пішла в бік склепу, де на них вже чекав Даркі та голосно нявкотів.

Зайшовши всередину, Жозет дістала сірники та запалила свічки. Агата, розклавши свіжі квіти, заплющила очі й, відчувши на смак свої сльози, торкнулася до мармурової стіни, на якій було вибите ім’я її доньки.

— Моя люба та мила дівчинко, я так сумую за тобою. Твоя душа знайшла спокій поряд із батьком та прабатьками. Обіцяю тобі, що я також надалі буду сильною.

Повернувшись додому, неочікувано біля будинку побачила старого знайомого. Кинувшись йому на шию, забула навіть випустити з машини Даркі.

— Джеральде, я рада твоєму приїзду, — відсторонилася та, зойкнувши, випустила кота з машини. Пухнастий підійшов до чоловіка, почав муркотіти та тертися йому об ноги.

Джеральд, широко всміхнувшись, взяв на руки кота й, вигнувши брови, промовив:

— Можливо, напоїш старигана своїм запашним чаєм?

— Який ти стариган? Не говори так. Ходімо! — взяла його під руку, проте, відчувши знову чужий погляд, нахмурилася та озирнулася.

— Що з тобою? — помітивши її зміни, запитав.

— З моменту загибелі доньки та чоловіка пройшло три роки. Я навчилася жити на самоті. Ніхто більше не намагається мене вбити, а місцеві тримаються осторонь, це вже добре.