Розділ 3

Провівши ніч у темниці Конклаву, Кейра знову не могла зімкнути очі, адже варто було провалитись у сон, як знову бачила її: жінку з рудим волоссям. Вона боролася з нею, а потім, розплющивши очі, бачила стіни темниці та нові рубці на тілі.

— Я сходжу з розуму! — трясучись, ніби в лихоманці, повторювала ці слова.

Коли двері відкрилися, вона втомлено підняла голову й побачила перед собою сивого чоловіка у класичному чорному костюмі. Він змахнув рукою, й кайданки з гуркотом впали на підлогу. Склав руки на грудях та попрохав охоронців підняти її.

— Не варто! — дивлячись на чоловіка, підняла доверху долоні, й охоронці відступили.

— Ходімо! — кивнув.

— Не страшно, що я можу нашкодити вам? Мої руки не в кайданах! — хмикнула та підняла долоні, з яких появився вогонь, вверх.

У темницю зайшов Себастьян. Кейра, поглянувши на чоловіка, криво всміхнулася.

— О! Зрадливий друг прийшов! Як мило! — зробила крок та, помітивши, як охоронці відступили, хмикнула та склала руки на грудях.

— Кейро, ходімо! — простягнув руку Себастьян.

Вона закивала головою та скривилася.

— Ти маєш право злитися на мене, але я все можу пояснити! — додав.

— Цікаво почути твої пояснення, друже! — обійшовши його, промовила.

Пройшовши коридор, вона помітила, що охоронці далі не пішли. Вони зупинилися біля сталевих дверей, й Себ, озирнувшись, сказав:

— Кейро, ти повинна його побачити!

— Кого? — округлила очі й знизала плечима.

Себастьян глибоко вдихнув та поглянув на представника Конклаву. Той кивнув й силою відкрив двері. Першим зайшов Себастьян. Кейра закотила очі та пішла слідом за ним. Побачивши у клітці чоловіка, який, схиливши голову, навіть не зреагував на їхній прихід, хмикнула та, повернувшись до Себа, запитала:

— Ну, і навіщо ми прийшли?

— Привіт, Лавандо! — почувши ці слова, Кейра здригнулася та, озирнувшись, відступила на крок. — Твій стукіт серця особливий, такий мелодійний та створений лише для мене!

Його обличчя було суворе та зосереджене. Зелені очі та проникливий лагідний погляд пронизували до глибини душі й торкалися серця.

— Я повернувся, моя тендітна Лавандо! Tu lux mea in tenebris, Keiro!

Він всміхнувся, й на щоці з’явилася ямочка. Кейра оглянула чоловіка та затамувала подих. Він говорив так, що кожне його слово десь лунало в її душі, але це не міг бути він! Вона це розуміла, але чому ж серце, яке невгамовно стукотіло у грудях, породжувало протилежну думку? Очі дивилися так, ніби знають її ледве не все життя, а від голосу немов судоми проходили по тілу. Відчуття роздвоєння між тим, що вона бачила, і тим, що відчувала, були такими різними: радісними та незрозумілими водночас!

«Як таке могло трапитись? Це справді відбувається зі мною тут і зараз?» — подумала.
Вона глибоко вдихнула та, озирнувшись, натомість промовила:

— Якого дідька тут відбувається?

— Цей чоловік говорить, що він… Девід Ламберт! — мовив Себастьян.

Кейра захитала головою.

— Так! Я Девід! — гримнув та, схопившись за ґрати, різко відступив і потер долоні. — Я горів у пекельному полум’ї, й, коли моє тіло регенерувало, я став таким!

— Це сон! — схопилася за голову. — Це знову… страшний сон! — стиснула долоні, з яких виривався вогонь.

— Хей, Себастьяне, моя мила Лаванда зараз все тут спалить! Ти що, не бачиш, що в її долонях вогонь? — закричав.

Себ мигцем поглянувши на лже-Девіда, наблизився до Кейри та, схопивши її за плечі, вивів із кімнати. Вона знепритомніла. Себастьян підхопив її на руки та, поглянувши на представника Конклаву, мовив:

— Джеральде, це була погана ідея — показати їй… того чоловіка, який видає себе за Девіда!

— Віднеси її в кімнату! Коли вона прокинеться, я особисто поговорю з нею! — суворо промовив й силою зачинив двері.

— Коли вона прокинеться, краще, щоб поряд був я! — фиркнув. — Спектакль із обвинуваченням повинен завершитися!

Джеральд провів рукою по її чолу й відсахнувся.

— Я відчуваю в ній чорну енергію!

Себастьян захитав головою та, обійшовши чоловіка, поспішив віднести Кейру в кімнату.

У Конклаві були упевнені, що демони знайшли вихід із Безодні, й після того, як у знищених поселеннях побачили знак демона Ліліт, впевнилися, що вони борються з королевою пекла.

Близько тижня тому до замку Конклаву прийшов чоловік, який сказав, що його звати Девід Ламберт і він втік із в’язниці Ліліт. Ніхто не повірив йому, й магією його запроторили в темницю. Конклав також знав, що Ліліт полює на Кейру. Дізнавшись, що вона повернулася в поселення, прийшлося терміново вигадувати, як забрати її та захистити від впливу демониці.

Доки Себастьян був із Кейрою, Джеральд вийшов на подвір’я та, помітивши в небі орла, поклонився. Птах змахнув своїми могутніми крилами й, пролетівши над замком, зникнув. Чоловік, почувши позаду себе швидкі кроки, озирнувся. До нього підбіг охоронець й мовив: