Том 1. Розділ 72

Тепле світло ранкового сонця пробивалося крізь тканину намету, м’яко пестячи обличчя Лілі.

Вона давно прокинулася і сиділа біля вогнища, повільно помішуючи сніданок у котелку, поки з нього підіймалася ароматна пара.

Думки про нічний сон не давали їй спокою.

Це були не просто сни.

Вона прожила спогади Кена.

Кожен рух, кожен погляд, навіть смак полуничного мілкшейка...

Це було настільки реально, що Лілі не могла відмахнутися від цього, як від звичайного сну.

Вона краєм ока подивилася в бік Кена.

Він усе ще спав.

Спокійний, розмірений вдих… видих…

Який же він інший у цьому світі.

Тут йому не потрібно постійно доводити, що він чогось вартий.

Немає цього тягаря очікувань.

Тут він може просто бути собою.

Кен поворухнувся.

Лілі помітила, як його повіки злегка здригнулися, а потім він повільно відкрив очі.

Вона тут же нахилилася ближче.

Кен смутно відчув тепло ранкового сонця на своєму обличчі і слабо поморщився.

Десь поруч потріскував вогонь, повітря було наповнене апетитним запахом сніданку, а зовсім поруч…

— Доброго ранку, сонько, — голос Лілі був м’яким, наче легкий вітерець.

Кен ліниво привідкрив одне око, розглядаючи її розмитий силует.

— Ммм… ранок…? — пробурмотів він, усе ще наполовину у сні.

Лілі нахилилася ближче.

— Так, ранок. Хоча, враховуючи, скільки ти проспав, можливо, вже день.

Кен злегка насупився, але посміхнувся.

Вони снідали біля вогнища.

Лілі мовчки спостерігала за Кеном, поки він їв, повільно пережовуючи, ніби взагалі ні про що не думав у цей момент.

Але Лілі знала.

Вона бачила його.

— Кен… — її голос прозвучав тихіше, ніж зазвичай.

Кен подивився на неї.

— Мм?

Лілі відклала ложку.

— Я хочу тобі дещо розповісти.

Він підняв брову.

— Серйозно? Навіть без підколів?

— Дуже серйозно, — Лілі подивилася йому в очі.

Кен перестав жувати.

Вона розповіла йому все.

Про тести. Про те, як він зайняв перше місце.

Про боулінг.

Про бейсбол.

Про ігрові автомати.

Про кожен момент, який вона пережила.

Коли вона закінчила, Кен деякий час мовчки дивився на неї.

— І все було... реально? — нарешті спитав він.

— До найменших деталей.

Він повільно видихнув.

— Це і справді мої спогади.

Лілі помітила, як у його очах промайнуло щось нове — легке занепокоєння.

Кен потер шию.

— Схоже, наші свідомості якось переплелися.

— Через браслети?

— Швидше за все.

Він на секунду задумався, а потім трохи насмішкувато подивився на неї.

— Тобто, ти бачила все, так? Навіть як я з легкістю перемагав усіх у файтингу?

Лілі фиркнула.

— Так, так, ти непереможний. Я зрозуміла.

Кен ухмильнувся, але тут же знову став серйозним.

— А ти пам’ятаєш ще щось? Можливо, інші спогади?

Лілі задумалася.

— Ні. Тільки цей день.

Кен кивнув.

— Значить, вони можуть проявлятися у снах. Але нічого страшного. Якщо знову щось побачиш — скажеш мені.

— Гаразд.

Вона кивнула, але не відводила погляду від Кена.

І раптом…

Лілі усвідомила, що це її шанс.

Сказати йому те, що він ніколи не чув у своєму світі.

Вона глибоко вдихнула.

— Кен…

Він знову подивився на неї.

— Я бачила не тільки твої перемоги.

— А що ще?

Лілі опустила погляд.

— Те, що ти завжди стараєшся.

Кен злегка напружився.

— Ти не просто вигравав.

Вона підняла погляд і подивилася прямо в його глибокі темні очі.

— Ти багато працював, Кен.

Він моргнув.

— Я…

Лілі продовжила, її голос був м'яким, але впевненим.

— Ти не народився генієм, якому все дається без зусиль. Ти всього досяг сам. Тобі ніхто не говорив „молодець“, тобі просто казали „геній“.

Кен завмер.

— Ти сам відточував кидки в боулінгу. Сам тренувався в бейсболі. Сам вивчив, як працюють автомати.