Том 1. Розділ 69

Після боулінгу ми рушили далі, досліджуючи розважальний центр. Навколо спалахували яскраві вогні автоматів, лунав дзвін жетонів і захоплені вигуки гравців.

Ми з хлопцями підійшли до наступного випробування — бейсбольного автомата для відбивання м'ячів.

Спершу спробували Сайто і Хаято.

Хлопці по черзі зайшли в клітку, взяли біти і приготувалися відбивати.

Машина з механічним клацанням виплюнула перший м'яч.

Свист… Промах.

Другий — знову мимо.

Ще кілька спроб, але результат той самий.

— Блін, ну і швидкість… — невдоволено протягнув Сайто, закинувши біту на плече.
— Це неможливо! — розсміявся Хаято. — Та хто взагалі тут може влучити?!

Потім настала моя черга.

І знову… ці очікування.

Вони вже чекали, що я вийду і одним рухом битиму м’яч за м’ячем.

Я бачив це в їхніх очах.

У їхніх словах.

— Окей, Кен, тепер ти! — підбадьорив мене Сайто.
— Ну, якщо хтось і зможе, то це точно він, — хмикнула Наоко.
— Давай, здивуй нас! — підморгнула Саяка.

Я зітхнув і зайшов у клітку.

Ну звісно. Як завжди.

Я взяв біту, відчув її вагу, зробив кілька пробних помахів.

Я уважно стежив, як вилітають м’ячі.

Механізм ожив, і в мою сторону полетів перший м'яч.

Клацання. Свист… БАХ!

Хоумран.

Автомат мигнув. Заграла коротка переможна мелодія.

Другий м'яч.

Хоумран.

Третій. Хоумран.

Я знайшов ритм, розкусив механізм — як саме летять м’ячі, на якій висоті, в якому темпі.

І далі почалося шоу.

Четвертий. П’ятий. Шостий.

— Офігєть… — пробурмотів Хаято.
— Він… він не промахується?! — вигукнула Аяка.

Сьомий. Восьмий. Дев’ятий.

— ТА НЕ МОЖЕ БУТИ! — закричав Сайто.
— Це… це просто божевілля… — видихнула Наоко.

Десятий. Одинадцятий.

Всі буквально захлиналися в емоціях.

Дванадцятий. Тринадцятий.

Чотирнадцятий.

П’ятнадцятий.

Мовчання.

А потім… весь ТРЦ вибухнув оплесками.

Я моргнув.

Що?

Менеджер розважального центру спустився особисто.

— Це… Це просто неймовірно! — Він дивився на табло з відвислою щелепою. — Юначе, ви щойно встановили рекорд!

Я розгублено поставив біту на місце.

— Рекорд?

— Раніше максимум поспіль — три хоумрани. Навіть професійні гравці ледь-ледь роблять два!

А ви — п’ятнадцять!

Я не знав, що сказати.

Навколо натовп божеволів.

— Кен, ти ЩО?! — Сайто схопився за голову.
— Це… це просто… — пробурмотіла Наоко.
— ГЕНІЙ! — викрикнула Аяка.

Я тільки зітхнув.

Ну так, звісно. Знову цей "геній".

Чи є сенс їм пояснювати, що я доволі багато грав у бейсбол у середній школі?

Що в таких автоматах теж грав не раз?

Що до втрати свідомості практикувався, щоб ідеально відточити реакцію і удар?

Та ні. Нічого не поробиш.

Ніхто не оцінить моїх старань. Це ж усе «від народження», ага.

Менеджер передав мені купон на обід у місцевому кафе. Сума була вражаюча.

— Це вам! На знак визнання вашої неймовірної майстерності! — він аж сяяв від захоплення.
— Ага… дякую.
— Можна… сфотографувати вас для нашої дошки пошани?

Я трохи зам’явся, але він виглядав таким схвильованим, що я не зміг відмовити.

І ось за хвилину ми вже стояли перед автоматом, а він тримав у руках рамку:

«Новий рекорд — Кен Янамі».

Натовп досі ревів.

Але більше за всіх… божеволіла Саяка.

— Це! Було! НЕРЕАЛЬНО! — Вона ледь не стрибала від захвату. Очі горіли, щоки палахкотіли, дихання збилося.
— Ти взагалі людина?! — прокричав Сайто.
— Та він… до чорта крутий! — вигукнув Хаято.

Я лише втомлено посміхнувся.

А потім…

Рін заплакала.

— Ей, ти чого? — я здивовано подивився на неї.

Але вона лише похитала головою, витираючи сльози.

Я не встиг запитати — дівчата вже тягнули її в кафе.

Дівчата пішли, а ми з Сайто і Хаято затрималися біля стійки, оформлюючи талони на обід.

Ейфорія від мого рекорду в бейсболі ще не вщухла…

Але всередині вже з’явилося якесь дивне передчуття.

Ми вийшли з ігрового залу — і відразу їх побачили.

Троє хлопців.