Том 1. Розділ 67

Вогнище потріскувало, розкидаючи яскраві іскри в прохолодне вечірнє повітря. Кен і Лілі сиділи навпроти одне одного, їхні обличчя освітлював м'який помаранчевий світ. Ліс навколо здавався таким тихим і спокійним, що можна було повірити, ніби світ нарешті набув гармонії.

Лілі подала черговий шматок м'яса Кену і, притиснувши руки до колін, на мить замислилася. Її погляд був спрямований у вогонь, але думки витали далеко.
— Кене, — тихо почала вона, порушуючи тишу, — коли ти переміг демона… у своїй першій ілюзії… Що ти побачив, коли прокинувся?
Кен підняв погляд від тарілки, здивовано кліпнувши. Він не очікував такого запитання. Але, переваривши його, відповів спокійно:
— Я побачив, що ти спиш. Твій браслет світився червоним, — сказав він, згадуючи той момент. — Тоді я з'єднав свій браслет із твоїм і перемістився в твою ілюзію.
Лілі задумливо кивнула, а потім поставила наступне запитання:
— А коли ти прокинувся… стін навколо не було? Вони зникли?
Кен трохи насупився, згадуючи.
— Так, — відповів він, трохи нахиляючи голову. — Стін не було, і туман розвіявся.
Лілі різко відвела погляд, її обличчя запалало. Вона обхопила себе руками й прошепотіла:
— Виходить… Ти міг просто піти. Не ризикувати життям, а вийти живим?
Кен здивувався її словам. Він відкрив рот, щоб відповісти, але замість серйозного пояснення усміхнувся й сказав:
— А хто б тоді приготував таку шикарну вечерю? — лукаво підморгнув він.
Лілі захихотіла, її щоки ще горіли, але в голосі звучала тепла нотка.
— Ти невиправний, — сказала вона, похитавши головою, але потім її обличчя знову стало серйозним. — Хіба тобі не було страшно знову входити в ілюзію? Демон же міг тебе вбити. Ти зовсім його не боявся?
Кен знизав плечима й, хмикнувши, відповів:
— А чого його боятися? Це ж не контрольна з математики.
Лілі голосно розсміялася, але тут же знову замислилася. Її погляд став м’якшим, а голос тремтів, коли вона промовила:
— От ти постійно віджартовуєшся… Але такий ризик… Ти ж учинив так само, як герой. Як той Роланд із легенди, у якого не було причини рятувати дракона, але він усе одно це зробив.
Кен насупився, його погляд став серйозним. Він трохи помовчав, збираючись із думками, а потім сказав:
— Лілі, ну який із мене герой? — Його голос був тихим, але впевненим. — Просто так склалося. І як це "не було причини"? Я ж пообіцяв, що ми обидва виберемося живими. Я не міг тебе залишити там одну. Чи ти думала, що я б тебе покинув?
Лілі широко розкрила очі. Ці слова глибоко її зворушили, і вона, ледве стримуючи тремтіння в голосі, почала говорити:
— Ні, просто… це таке випробування… Насправді, те, що ти зміг вирватися зі своєї ілюзії — це неймовірно. Я ніколи не чула, щоб у когось це вийшло. І боятися в такій ситуації — нормально. Я сама була так налякана, що впала у відчай. Якби не ти, я б просто опустила руки. Я так намагаюся бути сильною, але… виявилася такою слабкою духом. Пробач за це. І дякую, що врятував мене.
Кен уважно слухав кожне її слово. Він бачив, як вона з усіх сил намагалася стримати емоції. Нарешті, він заговорив, його голос був м’яким і щирим:
— Лілі, я не вважаю тебе слабкою, — почав він. — Ти дуже сильна, навіть якщо сама цього не помічаєш. Ти пройшла через такі випробування, які багатьох би зламали. Але ти продовжуєш бути доброю, турботливою, чуйною. Тобі немає за що вибачатися. Таке може статися з кожним.
Він зробив паузу, потім додав із легкою усмішкою:
— Я б, мабуть, теж здався, якби не поклявся собі,  що поверну тобі борг за своє спасіння. Тому я просто не міг зізнатися, що мені страшно до кісток, не міг опустити руки... І не міг допустити, щоб ти там залишилася.
Він подивився їй прямо в очі, і його голос став твердішим:
— Лілі, ти дорога мені людина. Якщо буде потрібно, я стрибну за тобою хоч у вогонь, хоч у воду. Та хоч до диявола в саме пекло. Ти для мене найвагоміша причина. Ти мене зрозуміла?
Лілі не витримала. Сльози потекли її щоками, і вона притулилася до його плеча, обійнявши його руками.
— Так… Дякую… — прошепотіла вона крізь сльози. — Просто я сьогодні побачила своїх батьків і зрозуміла, що не можу зрушити з місця. Знаю, що це була лише ілюзія… І все ж я завмерла. Але ти… Ти влетів через вікно без страху і сумнівів і виніс мене звідти на руках…  А потім ще й провернув цей трюк із обманом демона. Я б сама не впоралася. Ти нас врятував. Мені дуже пощастило зустріти тебе… Це ж диво, що ми з різних світів, але зустрілися в цьому житті.
Кен ніжно обійняв її, його рука м’яко гладила її по голові.
— Лілі, ти ні в чому не винна, — сказав він. — Упевнений, твої батьки пишалися б тобою. Ти так старалася, хоча тобі було важко й боляче, але це все позаду. Ти заслуговуєш прожити довге й щасливе життя.
Він подивився на неї з легкою усмішкою й додав:
— Упевнений, твоя доброта врятує десятки, якщо не сотні людей. Тому я не дозволю тобі загинути від рук якогось жалюгідного демона чи іншої нікчемної істоти. Хай у мене й немає великої сили, але я щось придумаю. Якщо не хочеш вірити в себе — хоча ми це виправимо — то поки що покладайся на мене. Разом ми впораємося з усім.
Лілі притулилася до нього ще міцніше. Вона плакала, але тепер ці сльози були сльозами вдячності й полегшення. Про себе вона думала:
— Дякую, Кене. Як же після таких слів хочеться жити. Люблю! Усім серцем люблю!
Їхні обійми стали міцнішими, і в цей момент, серед нічного лісу, обоє зрозуміли, що в них є все, щоб подолати будь-які труднощі. Разом.