Том 1. Розділ 66

Вечір огортав ліс м'яким золотистим світлом. Кен і Лілі влаштувалися біля імпровізованого таборового багаття. Перед ними стояла велика дерев’яна тарілка, наповнена ароматними стравами. Лілі добре постаралася, приготувавши справжній бенкет: апетитно підсмажене м’ясо, соковиті овочі, щось схоже на картоплю по-селянськи та кошик зі свіжими фруктами. У повітрі витав чудовий аромат, що пробуджував апетит.

Кен із задоволенням відкусив шматок м’яса, смакуючи його, і задоволено усміхнувся.
— Лілі, це просто неймовірно, — сказав він, облизуючи пальці. — Якщо чесно, я починаю думати, що така нагорода була варта того, щоб трохи попітніти з демоном.
Лілі, яка сиділа навпроти, кинула на нього лукавий погляд, її губи торкнула легка усмішка.
— Трохи попітніти? — перепитала вона, піднявши брову. — По-моєму, ти доклав набагато більше зусиль.
Кен усміхнувся, махнувши рукою.
— Можливо, але тепер я зрозумів, що це було того варте. Знаєш, якщо ти готуватимеш так щоразу, то я готовий хоч кожного дня боротися з демоном сам на сам. Завтра потрібно знайти ще одного підходящого демона, щоб знову так смачно повечеряти!
Лілі захихотіла, прикриваючи рота рукою.
— Ти невиправний, Кене, — відповіла вона, але її усмішка ставала тільки ширшою. — Тобі лише б усе звести до жартів. Міг би хоч іноді бути серйозним?
Кен зробив вигляд, що задумався, а потім нахилив голову на знак згоди.
— Гаразд, — сказав він, піднявши шматок картоплі. — Це найкраща вечеря, яку я їв за довгий час. Твої кулінарні здібності заслуговують оплесків.
Лілі засоромилася, її щоки почервоніли.
— Дякую… — прошепотіла вона, трохи відводячи погляд.
Кен усміхнувся і продовжив їсти. За кілька хвилин тишу перервав голос Лілі.
— Кене, а яка твоя улюблена їжа? — запитала вона, зацікавлено дивлячись на нього.
Кен на мить завмер, потім його губи торкнула лукава усмішка.
— Тепер? Усе, що приготує Лілі, — відповів він серйозним тоном, але в його очах світився вогник веселощів.
Лілі почервоніла ще більше, але насупилася, намагаючись зберегти серйозний вигляд.
— Кене! — вигукнула вона майже строго. — Я серйозно питаю!
Кен розсміявся, насолоджуючись її реакцією.
— Добре, добре, — сказав він, відмахнувшись. — Якщо чесно, у моєму світі я любив піцу, бургери, картоплю фрі… ну, і попкорн.
— Піца? — перепитала Лілі, зацікавлено нахилившись уперед. — Це щось на кшталт коржа з начинкою?
Кен кивнув.
— Так, можна так сказати. Корж, покритий томатним соусом, сиром, а зверху — усе, що душа забажає: м’ясо, овочі, гриби… — почав він пояснювати, а Лілі слухала, широко розплющивши очі.
— Звучить чудово, — пробурмотіла вона.
— О, це ще не все, — продовжив Кен. — У моєму світі є ресторани й кафе з кухнями різних країн. Наприклад, італійська, французька, китайська… Кожна з них пропонує щось своє, унікальне.
Лілі замислилася, її обличчя виражало подив.
— І кожна кухня має свій смак? — уточнила вона.
— Абсолютно вірно, — відповів Кен, відкусивши шматок картоплі. — У кожної свої особливості, свої спеції, свої рецепти. Це як маленькі подорожі, не виходячи з міста.
Лілі усміхнулася, її очі засяяли інтересом.
— Це звучить… так незвично. У нас усе набагато простіше. М’ясо, овочі, хліб. Думаю, у твоєму світі їжа — це щось більше, ніж просто необхідність.
Кен кивнув.
— Саме так, — погодився він. — Їжа — це ціла культура. Люди люблять пробувати нове, ділитися враженнями.
Лілі замислилася, дивлячись на зоряне небо.
— Мені б хотілося колись спробувати все це, — сказала вона мрійливо.
— Ну, можливо, одного дня це стане можливим, — відповів Кен, підморгнувши їй.
Лілі усміхнулася, але тут же її обличчя набуло задумливого виразу.

— А які ще у вашому світі є... незвичайні речі? — запитала вона. — Наприклад, пристрої. Ти ж казав, що у вас є речі, які допомагають у побуті?

Кен усміхнувся, витираючи руки, передчуваючи, що її реакція знову його розвеселить.

— Звісно, — почав він, дивлячись на неї. — У нас є, наприклад, пилососи. Вони прибирають пил із підлоги, і тобі не потрібно самому нахилятися з ганчіркою.

Лілі примружилася, намагаючись уявити цей пристрій.

— А ще у нас є мікрохвильовки, які розігрівають їжу за лічені секунди. Тостери — для хрусткого хліба. Є фени, які сушать волосся швидше, ніж ти встигнеш закінчити розмову.

Лілі захихотіла, її очі блищали від веселощів.

— А у нас у селі для цього є сонце, — відповіла вона. — Усе, що ти розповідаєш, звучить як якась магія.

— Це не магія, а технології, — з усмішкою поправив її Кен. — Хоча... хіба не все, чого ми не розуміємо, здається магією?

Лілі замислилася, а потім знову засміялася.

— Напевно, так і є, — погодилася вона. — Ти робиш мій світ таким простим у порівнянні з твоїм.

— Ну, — почав Кен, знизуючи плечима, — це не означає, що твій світ гірший. Тут є речі, які набагато красивіші та важливіші, ніж технології.

Лілі підняла на нього очі, її щоки злегка почервоніли.

— Наприклад? — запитала вона.

Кен усміхнувся, його голос став м’яким.

— Наприклад, ті, хто в ньому живе, — сказав він.

Лілі розгублено замовкла, її серце забилося швидше. Вона подивилася на нього, а потім, трохи засоромлено, відвела погляд.

— Кене, ти вмієш змусити мене червоніти, — пробурмотіла вона, усміхаючись.

— Це моя нова суперздібність, — відповів він, підморгнувши їй.

Так, за розмовами та сміхом, минув їхній вечір. Їхні голоси наповнили ліс теплом, нагадуючи, що навіть після найтемніших днів можна знайти радість у простих речах.