Том 1. Розділ 65

М’яка трава приємно холодила шкіру Кена, який лежав на спині, відчуваючи, як напруга поступово залишає його тіло. Над ним, все ще залишаючись зверху, Лілі з усмішкою дивилася на нього. Її золотаве волосся м’якими хвилями торкалося його грудей, а зелені очі сяяли радістю і полегшенням.

— Кене, ти просто неймовірний, — промовила вона, її голос тремтів від переповнених емоцій. — Все було продумано до найменших деталей. Якби не ти, я навіть не уявляю, що могло би статися.

Кен усміхнувся, його погляд був теплим і трохи хитруватим.

— Лілі, це була командна робота. Але твоя акторська гра… вона була на висоті, — зауважив він із легкою посмішкою.

Лілі сором’язливо відвела погляд, відчуваючи, як її обличчя заливає рум’янець.

— Та годі вже, — пробурмотіла вона. — Я ж… мало не зірвалася. Здавалося, що я не витримаю. Батьки… Їхні слова… Це було жахливо.

Кен кивнув, його погляд став м’якшим.

— Ти впоралася, — впевнено сказав він. — І впоралася чудово. Твої сльози, тремтячий голос, твоя рішучість… Усе виглядало настільки правдоподібно, що я на секунду подумав, що ти й справді мене заріжеш, — додав він, ледь усміхаючись.

Лілі спалахнула, її очі округлилися.

— Кене! Звісно, я б ніколи цього не зробила! — вигукнула вона, легко вдаривши його по плечу, але її голос затремтів. — Але мені було страшно. Я боялася, що не зможу…

— І все ж ти змогла, — перебив її Кен, піднімаючи одну руку й легко торкаючись її плеча. — Ти була неймовірною. Навіть демон повірив.

Лілі засміялася, нервово провівши рукою по своєму волоссю.

— Знаєш, ти вмієш змусити мене соромитися, — сказала вона, трохи прикриваючи обличчя рукою. — І все-таки… дякую.

— За що? — здивувався Кен.

— За те, що був поруч. За те, що вірив у мене, — відповіла Лілі, її голос звучав тихо, але щиро.

Кен подивився на неї, його усмішка стала ширшою.

— Завжди будь ласка. Але тепер, коли ти так мене вихваляєш, хочу нагадати: ти мені щось обіцяла, — зауважив він, хитро примруживши очі.

— Обіцяла? — перепитала Лілі, її очі округлилися. — А, вечеря… Я зовсім забула.

— Ну, забула — це ще півбіди, — піддражнив її Кен. — Головне, що ти досі лежиш на мені. Не збираєшся весь день так проводити?

Лілі тихо засміялася, похитавши головою.

— Якщо чесно, це досить зручно, — сказала вона, її щоки знову почервоніли. — Так би й лежала все життя.

Кен усміхнувся, ледь піднявши одну брову.

— Ну, якщо ти так наполягаєш, я можу й не заперечувати, — сказав він. — Але щось підказує мені, що вечеря сама себе не приготує.

Лілі голосно зітхнула, її обличчя виражало легке збентеження й усмішку одночасно.

— Гаразд, гаразд, — відповіла вона, обережно підводячись і прибираючи пасмо волосся з обличчя. — Але знаєш, ти правий. Я тобі дещо обіцяла. І, гадаю, ти заслуговуєш.

З цими словами вона потяглася до браслетів, які все ще з’єднували їхні руки. Кілька секунд — і вона роз’єднала їх.

— Усе, вільний, — з усмішкою сказала Лілі, протягуючи йому руку, щоб допомогти підвестися.

Кен узяв її руку, підвівся і потягнувся, легко потираючи зап’ястя.

— Дякую, напарнице, — сказав він. — Ну що, тепер підемо подивимося, що в нас є для вечері?

Лілі кивнула, її усмішка стала ще ширшою.

— Уже йду! — відповіла вона, прямуваючи до місця, де вони збиралися розбити табір.

Вона зупинилася біля кристала, підняла його й акуратно поклала до торби.

— Це буде гарна нагорода за всі наші старання, — сказала вона, оглядаючи кристал.

— Безумовно, — погодився Кен, прямувавши слідом. — Але справжня нагорода — це вечеря, яку ти збираєшся приготувати.

Лілі знову розсміялася, її сміх розлився галявиною, як мелодія.

Поки Лілі готувала, Кен сидів неподалік, спостерігаючи за її рухами. Він відчував, як напруга останніх годин остаточно розчиняється, залишаючи лише легкість і радість. Цей момент був наповнений спокоєм, їхньою першою перемогою, яку вони святкували разом.