Том 1. Розділ 64

Кен і Лілі стояли, обійнявшись, насолоджуючись моментом полегшення і радості. Ілюзія розсіялася, залишивши після себе лише ясне небо і м’який шелест лісу навколо. Вони могли чути биття сердець одне одного — нагадування про те, що вони живі, що все позаду.

— Ми це зробили, Лілі, — сказав Кен, його голос був сповнений тепла.

— Так, Кене, ми впоралися, — відповіла Лілі, її обличчя сяяло щирою посмішкою. Вона все ще міцно тримала його за руку, ніби боялася, що він зникне, якщо вона відпустить.

Але погляд Кена раптово змінився. На кілька метрів від них, під м’якими променями сонця, лежала квітка Аларайн, що пульсувала легким світлом, а поруч із нею — величезний кристал, який сяяв насиченим червоним кольором.

— Лілі, подивись, — сказав Кен, вказуючи рукою на знахідку.

Лілі обернулася і ахнула.

— Це кристал демона! — вигукнула вона, її очі округлилися від подиву. — Я ніколи не бачила, щоб кристал був настільки великим.

Вона зробила крок уперед, потягнувши Кена за собою, оскільки їхні браслети досі були з’єднані. Вона зупинилася, оглянувшись на нього.

— Знаєш, — задумливо продовжила вона, — це велика удача. Такий кристал можна вигідно продати або використати для створення потужних артефактів. Це неймовірна здобич!

Лілі, сповнена ентузіазму, рушила до кристала, не думаючи про браслети, які все ще їх зв’язували. Вона потягнула за руку Кена, не помітивши цього, і втратила рівновагу.

— Лілі, стій! — крикнув Кен, але було запізно.

Вона впала на спину, а Кен, захоплений її рухом, упав зверху. Їхні обличчя опинилися так близько одне до одного, що Лілі відчула тепло його дихання.

— Ой... Пробач, Лілі, — почав Кен, швидко оглядаючи її. — Наші браслети не роз’єднуються, а ти мене потягнула за руку. От і сталося. Ти не забилася?

Лілі почервоніла, її обличчя стало такого ж кольору, як і кристал, що лежав неподалік.

— Нічого страшного... — тихо відповіла вона, відвертаючи погляд. — Це моя провина. Якщо це ти, Кене, то я не проти...

Її слова луною відбилися в його вухах. Кен примружився, намагаючись зрозуміти їхній прихований зміст. Лілі ж, помітивши його задумливий вираз, ще більше знітилася і сховала обличчя в долонях.

— Ем... Лілі, слухай, — сказав він після короткої паузи. — Ми ж не можемо так далі лежати. Може, ти роз’єднаєш браслети?

Лілі підняла голову й хитро посміхнулася.

— Так, можу. Але за однієї умови, — відповіла вона.

— Якої? — насторожено запитав Кен, відчуваючи щось недобре.

Лілі зробила вигляд, що роздумує, але потім, набравшись сміливості, сказала:

— Несправедливо, що ти лежав на мені, а я на тобі ні! Давай перекотимося наліво, щоб і я полежала на тобі. Тоді я зніму браслети. Обіцяю.

Кен застиг, не знаючи, як реагувати.

— Ти серйозно цього хочеш? — нарешті запитав він, піднявши брову.

Лілі ще більше почервоніла, але твердо відповіла:

— Так, хочу...

Кен зітхнув, дивлячись на її сором’язливу, але рішучу посмішку.

— Ну що ж, якщо ти так наполягаєш, гаразд. Готова? — запитав він.

— Так, — коротко відповіла вона, її голос затремтів від хвилювання. — Дякую.

— Гаразд. Раз, два... Перекочуємося! — скомандував він, і вони разом перекотилися наліво.

Тепер Кен лежав на спині, а Лілі, злегка піднявшись на ліктях, опинилася зверху. Її золотаве волосся впало йому на груди, а зелені очі іскрилися від пустощів.

— І як до цього дійшло? — із легкою розгубленістю подумав Кен, дивлячись на її сяюче обличчя.

— Хі-хі, — тихо засміялася Лілі, широко посміхнувшись. Її сміх був настільки щирим, що Кен мимоволі усміхнувся у відповідь.

— Але зараз ти точно все зрозумієш, — подумала Лілі, примружившись, але залишила ці думки при собі.

Сонячні промені м’яко падали їм на обличчя, огортаючи цю майже казкову сцену теплом і світлом. На мить світ навколо них ніби зупинився, дозволяючи їм насолодитися цією легкою, невинною, але такою значущою для них обох ситуацією.