Том 1. Розділ 62

Лілі опустила коліна позаду демона, її плечі здригалися від тихих ридань. Сльози стікали по її щоках, капаючи на землю, а волосся, що обрамляло її обличчя, ховало його від сторонніх поглядів. Демон стояв за кілька кроків від неї, височіючи над тілами її батьків і друзів, які, мов зачаровані, спостерігали за тим, що відбувалося.
— Ха-ха-ха! — гучно розсміявся демон, розкинувши руки. Його голос гуркотів, мов грім, наповнюючи все навколо зловісною силою. — Ну що, де ж твоя хитрість тепер?! Думаєш, ти зможеш мене перехитрити? Ніхто досі не зміг, і ти — не виняток!
Він зробив крок уперед, дивлячись на нерухоме тіло Кена, що лежало на землі.
— Я переміг! — продовжив він, розмахуючи своїми крилами. — Ти був таким же жалюгідним, як і всі інші, хто намагався мене здолати.

Раптом, мов грім серед ясного неба, Кен почав сміятися. Його тихий сміх ставав гучнішим з кожною секундою, а тіло, що лежало на землі, почало підніматися. Демон застиг, його очі розширилися від шоку.
Кен підвівся, струшуючи пил із колін, і з усмішкою подивився прямо на демона.
— Чого радієш, опудало? — насмішкувато запитав він, недбало потягуючись. — Ми з тобою ще не закінчили. Я ж казав, що ти пошкодуєш. Прощавай!
Демон не встиг нічого сказати. Його обличчя спотворилося від жаху, але він не міг зрушити з місця.

У ту ж мить Лілі, яка здавалася зломленою, різко підхопилася на ноги. Її очі палали рішучістю, а в руці блиснув кинджал. Зі швидкістю блискавки вона підбігла до демона і вразила його прямо в серце. Демон видав нелюдський рев, його тіло почало розпадатися, перетворюючись на хмару темряви.
Кен, не гаючи часу, підбіг до демона. На ходу він вихопив із рук Кікі квітку Аларейн, яка спалахнула яскраво-червоним світлом.
— От і все, — прошепотів Кен, підносячи квітку до розпадаючогося тіла демона.

Залишки створіння, мов дим, увібралися в квітку, яка засяяла ще яскравіше, а потім спалахнула, наче поглинаючи всю магічну енергію навколо. У цей момент земля почала тремтіти, а все навколо почало мерехтіти й руйнуватися, наче ілюзія більше не могла утримувати реальність.
Кен відчув, як його тіло почало втрачати опору. За мить усе поринуло в темряву.

Кен відкрив очі. Він стояв на ногах, навколо нього був ліс, освітлений м’яким світлом заходу сонця. Його дихання було важким, але він відчував легкість, ніби з плечей звалився величезний тягар. Він озирнувся і побачив Лілі.
Вона ще спала, її обличчя було спокійним, але на зап’ясті досі красувався браслет, з’єднаний із його власним. За мить її вії здригнулися, і вона відкрила очі.
— Лілі, — тихо покликав її Кен.
Вона подивилася на нього, і на її обличчі з’явилася щира, сяюча усмішка. Лілі підскочила на ноги, її очі наповнилися радістю, і вона кинулася до нього, міцно обіймаючи. Її тіло тремтіло, а на очах блищали сльози.
— Кен, ми впоралися! — вигукнула вона, притискаючись до нього. — Усе завдяки тобі!
Кен усміхнувся, поклавши руки їй на плечі.
— Та що ти, Лілі. Якби не твоя акторська гра й артефакти, я б і гадки не мав, що робити... — почав він, але Лілі перебила його, злегка потягнувши пальцями Кена за щоку.
— От знову ти за своє... — м’яко докорила вона. — Це диво, що ми вибралися з ілюзії... Але це диво не сталося б без тебе.
Вона трохи відсторонилася, подивившись йому в очі. Її голос тремтів від емоцій, коли вона продовжила:
— Кене, ти стільки зробив... Дякую. Ти нас врятував.
Він хотів заперечити, але побачив у її очах таку щирість, що лише кивнув.
— У будь-якому разі, ми живі. Я так рада! — додала Лілі, її голос був наповнений полегшенням.
— Так, це найголовніше. Я теж дуже радий, — відповів Кен, його голос був м’яким, але впевненим.

Вони стояли, обійнявшись, не відпускаючи одне одного. Їхні серця все ще били тривожні ритми, але разом вони відчували, що тепер можуть упоратися з будь-якими випробуваннями. Цей момент був їхньою спільною перемогою, нагадуванням про те, що навіть у найтемніші моменти можна знайти світло, якщо боротися разом.