Том 1. Розділ 56

Лілі повільно розплющила очі, відчуваючи легку сонливість і дивне відчуття дезорієнтації. Вона лежала на дивані у вітальні — найбільшій кімнаті в її будинку, розташованій на першому поверсі. Теплий плед був акуратно накинутий на неї, а світло ранкового сонця проникало крізь велике вікно поруч, наповнюючи кімнату м’яким сяйвом.
"Чому я тут? Як я заснула на дивані? І який сьогодні день?" — її думки кружляли, як розмиті образи сну, який щойно завершився.
Перед очима миготіли сцени: якийсь красивий хлопець простягає їй квітку, сміється, обіймає її. Лілі відчула, як її губи мимоволі вигнулись у посмішці. "Який дивний сон. Він був таким... реальним." Вона насупилася, намагаючись зосередитися на цих образах. "Хто він?"
Її погляд переключився на кухню, де її батько й мати готували сніданок. Вони виглядали щасливими, обмінювалися жартами, а їхній сміх наповнював дім теплом і затишком. Лілі підвелася, сівши на дивані й спершися спиною на м’яку спинку. Її тіло здавалося трохи важким, а в голові панувало якесь туманне відчуття.
"Чому я не можу згадати, що відбувалося вчора? Або позавчора?" — думала вона, дивлячись на своїх батьків. "Ніби щось важливе вислизає."
Лілі знову подивилася на велике вікно поруч із диваном. За його прозорою поверхнею виднілися дерева, залиті ранковим світлом. І раптом пролунав різкий стукіт.
Вона здригнулася. Стукіт ставав дедалі наполегливішим. Лілі обернулася й завмерла: за вікном стояв хлопець із її сну. Його чорне волосся розтріпував вітер, обличчя було зосередженим і напруженим. Він стукав у скло й голосно кричав:
— Лілі, ти в ілюзії! Це я, Кен!
Лілі кліпнула, її серце забилося сильніше. "Кен... Кен?" Образи сну стали чіткішими. Так, вона знала цього хлопця. Він був не просто частиною її сну.
— Кен... — тихо прошепотіла вона. — Так, це Кен.
Хлопець за вікном продовжував стукати й кричати:
— Лілі, подивися на свої руки! Там браслет!
Лілі опустила погляд і нарешті помітила яскраве червоне світло, що виходило від металевого браслета на її зап’ясті. Усе стало на свої місця. Спогади про демона ілюзій, план, те, як вони розділилися, повернулися до неї блискавичною ясністю.
"Я в пастці!" — усвідомила вона, її очі широко розкрилися від шоку.
Але вона не встигла піднятися, як почула холодні, сповнені люті голоси.
— Це все твоя провина, що ми померли, — пролунав голос її матері, але звучав він чужо, ніби крізь відлуння страху. — Ти повинна пережити ту саму біль!
Лілі обернулася й побачила своїх батьків. Вони більше не виглядали щасливими. Їхні обличчя скривила ненависть, у руках вони тримали кухонні ножі, спрямовані в її бік. Лілі застигла на місці, її тіло не слухалося.
"Це не вони. Це не мої батьки," — твердила вона подумки, але жах сковував її, паралізуючи.
— Лілі! — закричав Кен, бачачи, що вона не може рухатися. Він ударив по склу рукою, але вікно залишалося неушкодженим. Він знову спробував розбити його кулаком, але безрезультатно.
"Потрібно щось зробити... Швидко!" — його думки вихором проносилися в голові. І тут його погляд став рішучим. Він відступив назад, розігнався й, підстрибнувши, влетів у вікно обома ногами.
Скло тріснуло з оглушливим звуком і розлетілося навсібіч. Кен, ефектно влетівши до кімнати, різко відскочив убік, щоб не зачепити Лілі. Осколки розліталися навколо нього, мов сяючий дощ.
— Лілі! — крикнув він, стрімко підбігаючи до неї. Він підхопив її на руки, ніби вона важила не більше за пір’їнку.
Лілі ледь встигла усвідомити, що відбувається. Але її "батьки" — чи те, що зображало їх — уже наближалися до них із ножами в руках. Кен без зайвих слів розвернувся й кинувся назад до вікна.
— Тримайся міцніше! — вигукнув він, перестрибуючи через уламки скла.
Зробивши потужний стрибок, він вистрибнув через величезне вікно, тримаючи Лілі на руках. Сонячне світло на мить осліпило їх, і Кен, приземлившись, продовжив бігти, не випускаючи її.
Позаду чулися крики, але вони швидко стихли.