Том 1. Розділ 53

Кен застиг, не знаючи, що сказати. Його розум гарячково шукав пояснення. Що це за місце? Чому Лілі так відреагувала? Вона ніколи не була... в такому відчаї. Її слова, її страх — усе це здавалося нестерпним.

"Ні, це не може бути кінцем. Не для нас. Не зараз." — він дивився на Лілі, і його серце стискалося від вигляду її зламаного стану.

Кен опустився на одне коліно поруч із нею і обережно поклав руку їй на плече.

— Лілі, ми впораємось, — тихо сказав він, намагаючись звучати впевнено, хоча сам до кінця не вірив у свої слова. — Це не кінець. Чуєш? Вдвох ми знайдемо вихід.

Вона не відповіла, але його слова змусили її трохи підняти голову. Її очі були сповнені сліз, але в них промайнула іскра надії.

"Я не знаю, що це за місце і що чекає нас далі, але я не дозволю їй здатися. І собі також." — Кен стиснув кулаки, вирішивши, що не залишить цю ситуацію без боротьби.

Вони сиділи поруч, оточені туманом і холодним світлом дивних стін. Це місце було загадкою, але Кен знав одне: поки вони разом, у них є шанс.

— Лілі, що тут відбувається? — нарешті запитав він, порушуючи тишу.

Лілі глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Її голос усе ще тремтів, але вона заговорила.

— Це демон ілюзій, — промовила вона, не дивлячись йому в очі. — Ми потрапили в його пастку.

Кен насупився, слухаючи її слова.

— Пастка? Як ми можемо вибратися?

Лілі опустила голову, її плечі знову здригнулися. Здавалося, вона боролася з собою, але, зібравшись із духом, відповіла:

— Ніяк… — її голос був майже шепотом. — Мій батько розповідав, що єдиний спосіб вибратися — зламати бар’єр. Але це не під силу навіть досвідченим і сильним авантюристам.

Вона підняла на Кена погляд, сповнений болю.

— Якщо я не змогла, значить, ми не зможемо. Бар’єр не піддається… А це означає, що нас чекає світ ілюзій.

— І що це означає? — Кен намагався зберігати спокій, хоча його серце стискалося.

Лілі відвела погляд, її руки тремтіли.

— Демон затягне нас у світ снів, — продовжила вона. — Ти або помреш від виснаження з часом, або він буде мучити тебе кошмарами, поки ти не втратиш розум. Біль у цьому світі буде реальною… як у справжньому житті.

Слова Лілі вдарили Кена, наче блискавка. Він відчував, як голова йде обертом від усвідомлення тяжкості ситуації. Ілюзії? Кошмари? Це місце здавалося вирваним із найжахливішого сну.

Але він не міг дозволити паніці взяти гору. Він подивився на Лілі, яка виглядала такою маленькою і розгубленою, і щось усередині нього спалахнуло. Рішучість.

— Слухай, Лілі, — твердо почав він. Його голос став гучнішим і впевненішим, ніж він очікував. — Я не дам тобі померти. У мене в планах чергова шикарна вечеря, тож давай зберись. Я поки не знаю як, але клянусь, ми впораємося. Зрозуміла? Ніхто з нас сьогодні не помре!

Лілі підняла на нього очі, в яких було і здивування, і надія.

— Ми разом виберемося, а ввечері ти приготуєш чергову смачну вечерю! Згодна?

Лілі дивилася на нього, її очі розширилися. Уперше за весь цей час її обличчя почало розслаблятися. Вона повільно кивнула, ніби знову знайшла в собі сили.

— Так… — її голос був тихим, але впевненим. — Так, ти маєш рацію.

— Добре, — Кен усміхнувся їй, хоча його серце все ще калатало від страху. — Може, у тебе в мішку є щось, що може нам допомогти?

Лілі замислилась, і раптом її обличчя осяялося.

— Так! — вигукнула вона, згадавши щось. Її руки миттю метнулися до мішка, який вона носила із собою. — Так, там може бути… дещо.

Вона почала гарячково ритися у своїх речах, її рухи знову набули енергії. Кен спостерігав за нею, його думки зосередилися лише на одному: Ми повинні вибратися. Ми виберемося. Заради неї, заради нас.

Навколо них усе ще стелився густий туман, а прозорі стіни нагадували про небезпеку. Але тепер у цьому замкненому просторі з’явилася надія.