Том 1. Розділ 52

Кен йшов поруч із Лілі, насолоджуючись її теплом і легкою розмовою. Її рука ніжно обіймала його, а її сміх звучав, наче пісня, яка змушувала забути про всі негаразди. Ліс навколо був залитий м’яким сонячним світлом, повітря наповнювали аромати хвої та трав. Усе здавалося ідеальним.

Але раптом…

Хлопок.

Різкий, гучний, майже приглушений звук, який змусив Кена застигнути. Світ навколо змінився за долю секунди. Здавалося, все, що вони знали, зникло, а їх оточило щось чуже й неприродне.

Кен відчув, як повітря навколо них ніби стало густішим. Простір зробився дивним, важким, наче їх накрила невидима плівка. Він обернувся до Лілі, але вона вже стояла насторожено, її погляд бігав навсібіч, а рука міцніше стиснула руків’я меча.

І тут він це побачив.

Стіни.

Прозорі, наче зроблені зі скла, вони оточили їх з усіх боків, утворюючи ідеальне коло діаметром близько двадцяти метрів. Здавалося, вони опинилися всередині величезної скляної кулі, яка повністю відрізала їх від зовнішнього світу. Світло, що проникало крізь стіни, було дивним, викривленим, наче проходило через воду.

— Що за чортівня? — Кен ледве встиг осмислити те, що відбувається, як відчув, що щось почало підійматися з-під ніг.

Туман. Білий, густий, він стелився землею, заповнюючи все навколо. Здавалося, він виходив прямо із землі.

Лілі різко зблідла, її обличчя спотворилося від жаху.

— Ні! Ні! НІ! — закричала вона, кидаючись до стін. Її голос був наповнений панікою та відчаєм.

Кен не встиг нічого сказати чи зробити. Лілі вихопила меч і з силою обрушила його на одну із прозорих стін. Звук удару був різким і дзвінким, наче по металу. Але на стіні не залишилося навіть подряпини.

— Лілі, зупинися! — вигукнув Кен, але вона не слухала.

Знову і знову її меч зривався з рук і обрушувався на стіни. Вона діяла, як навіжена, ніби її охопив усепоглинаючий жах. Кожен удар супроводжувався дзвінким звуком, що відгукувався луною в замкненому просторі.

"Що відбувається? Чому вона так реагує? Я ніколи не бачив її такою..." — думки Кена плуталися, серце билося швидше, ніж він міг думати.

Лілі змінила тактику. Вона підняла руку, і в її долоні з’явився водяний шар, що світився та крутився, як мініатюрний ураган.

"Це виглядає, як... расенган? Гаразд, зараз точно не час для жартів!" — подумав Кен, спостерігаючи, як Лілі кидає шар у стіну.

Шар ударився, розлетівся на краплі, але стіна залишилася непошкодженою. Ні тріщини, ні сліду. Нічого.

Лілі зупинилася, важко дихаючи. Її плечі тремтіли. Вона повільно опустилася на коліна, обхопивши голову руками. Її меч із глухим звуком упав на землю.

— Пробач, Кене, — її голос тремтів, і в ньому звучав біль. — Я втратила пильність... У всьому винна я... Пробач...

Вона підняла на нього очі, повні відчаю.

— Це кінець... Ми звідси не виберемося…