Том 1. Розділ 50

Теплі промені ранкового сонця повільно пробивалися крізь густе листя дерев, граючи на росі, що вкривала траву біля їхнього табору. Легкий вітерець доносив аромат лісу, а неподалік співали пташки, створюючи відчуття спокою та затишку. Кен повільно розплющив очі й відчув, як тепло вчорашнього багаття змінилося прохолодою ранку. Він повернув голову і помітив, що Лілі вже була на ногах.

Вона сиділа біля невеликого багаття, яке встигла розпалити знову, і з усмішкою перемішувала щось у казанку. Її світле волосся м’яко виблискувало на сонці, а обличчя випромінювало задоволення й радість. Побачивши, що Кен прокинувся, вона весело махнула йому рукою.

— Добрий ранок, сонько! — радісно вигукнула Лілі. — Я вже встигла приготувати сніданок. Ти підеш сам чи мені доведеться тягти тебе сюди?

Кен, трохи здивований її настроєм, підвівся, потягуючись.

— Доброго ранку, Лілі, — відповів він, усе ще трохи сонний, але з теплою усмішкою. — Сьогодні ти така енергійна. Навіть не скажеш, що вчора ввечері ти була... ну, як би це сказати... у вогні?

Лілі примружилася, але її губи торкнула легка усмішка.

— Що було вчора, залишається вчора, — відмахнулася вона, махнувши рукою, ніби відкидаючи його слова. — Сьогодні новий день, і я не збираюся дозволяти дурницям псувати мій настрій. Тож іди сюди, сніданок охолоне.

Кен, трохи здивований її невимушеністю, сів ближче до багаття й вдихнув апетитний аромат.

— Ти вмієш дивувати, Лілі, — сказав він з легкою усмішкою, дивлячись на неї. — Здається, ти вирішила, що бути яскравою та радісною — це твоє секретне знаряддя.

— Можливо, — Лілі трохи знітилася й відвела погляд, — а можливо, я просто не хочу марнувати час на дрібниці. Краще зосередитися на хорошому. Наприклад, на тому, щоб ти не залишився голодним.

Кен узяв миску, яку вона простягнула, і, спробувавши її страву, не зміг стримати захоплення.

— Лілі, це... це неймовірно! Тобі треба відкрити власний ресторан. Або, принаймні, написати кулінарну книгу. «Рецепти Лілі: як підкорити весь світ одним сніданком», — серйозно додав він, але його очі весело блиснули.

Лілі зашарілася, її обличчя вкрив легкий рум’янець.

— Перестань, це просто звичайна каша з ягодами, — пробурмотіла вона, але було видно, що їй приємно чути його слова.

— Звичайна каша? — Кен зробив вигляд, що обурений. — Я б сказав, що це кулінарний шедевр! Якби мені хтось сказав, що я насолоджуватимусь такою кашею, я б ніколи не повірив. Ти просто чарівниця на кухні.

Лілі захихотіла, прикриваючи рота рукою, щоб приховати збентеження.

— Ти забагато говориш, Кене. Краще їж, поки не охололо.

Вони почали снідати, і розмови перейшли на легші теми. Кен розповідав про кумедні випадки зі свого світу, як одного разу його друг випадково приніс на урок фізики домашнього улюбленця замість підручника, а Лілі сміялася так щиро, що не могла втриматися від коментарів.

— І ти серйозно хочеш сказати, що у вашій школі могли таке пробачити? — спитала вона, продовжуючи сміятися.

— Не зовсім, — відповів Кен з усмішкою. — Учителька, звісно, була шокована, але замість того, щоб його сварити, запропонувала залишити улюбленця в класі на день. Це була найвеселіша фізика в моєму житті.

Лілі похитала головою, намагаючись взяти себе в руки.

— Твій світ такий дивний, Кене. Але, знаєш, він звучить... весело.

— А твій світ — це ідеальне місце для пригод, — парирував він. — Хоча, якби мені хтось сказав, що я сидітиму тут, у лісі, з такою неймовірною дівчиною, як ти, я б точно вирішив, що це сон.

Лілі завмерла, її рум’янець посилився.

— Годі, Кене, — пробурмотіла вона, опускаючи погляд. — Ти говориш усілякі дурниці.

— Дурниці? — він підняв брову. — Лілі, я кажу правду. Ти неймовірна, і я це вже казав. До того ж твоя каша, — він зробив паузу й підняв ложку, — це найкращий сніданок у моєму житті. Що тут ще додати?

Лілі захихотіла, її збентеження трохи відступило.

— Ти просто хочеш ще каші, правда?

— Ну, якщо ти наполягаєш, я не відмовлюся, — підморгнув він.

Після сніданку вони зібрали табір, але все ще продовжували жартувати й веселитися. Кен не переставав відпускати дотепні зауваження, то захоплюючись тим, як Лілі складає речі, то пропонуючи їй зробити кар’єру професійного приборкувача багать. Лілі сміялася, іноді захихотуючи, але її очі світилися радістю.

Коли все було зібрано, вони продовжили шлях. Ліс був наповнений звуками життя, а легкий шум листя і спів пташок створювали ідеальний фон для їхніх розмов. Кен йшов поруч із Лілі, і вони обговорювали все підряд — від різниці між їхніми світами до того, яка ягода найкраще підходить для похідної каші.

— Знаєш, Лілі, — сказав Кен, дивлячись на неї, — якби мені хтось сказав, що я насолоджуватимусь такими моментами, як цей, я б не повірив. Ти вмієш робити навіть звичайний ранок... чарівним.

Лілі зупинилася, трохи збентежена його словами, але на її обличчі грала легка усмішка.

— Кене, ти іноді говориш так, ніби це з якоїсь казки.

— Може, — він знизав плечима. — Але ж це і є казка, чи не так? Ми в лісі, на шляху до пригод. А ти... ти справжня героїня.

— А ти? — Лілі подивилася на нього примружено. — Тоді ти хто?

Кен задумався на мить, а потім усміхнувся.

— Я, мабуть, той самий дивний хлопець, який випадково опинився в цій казці. Але знаєш, Лілі, я б ні на що це не проміняв.

Лілі м’яко усміхнулася, її серце наповнилося теплом від його слів. Вона не могла пригадати, коли востаннє почувалася так легко й щасливо. Можливо, ранок справді був чарівним.