Том 1. Розділ 47

Лілі повільно витерла останні сльози з обличчя, відчуваючи, як тепло слів Кена продовжує зігрівати її серце. Вона глибоко вдихнула і видихнула, щоб остаточно заспокоїтися, а потім підняла погляд на Кена, який все ще дивився на неї з м’якою усмішкою.

— Дякую, Кене, — тихо сказала вона, її голос був сповнений щирої вдячності. — Дякую за все. Ти навіть не уявляєш, наскільки це важливо для мене.

Кен усміхнувся і, трохи нахиливши голову, відповів з легкою посмішкою:

— Та годі, Лілі. Це ж моя робота — бути твоїм особистим рятівником у моменти відчаю. Тож завжди можеш на мене розраховувати.

Лілі усміхнулася у відповідь, її погляд знову став яскравим, а щоки трохи порожевіли.

— Гаразд, буду мати на увазі, — сказала вона, а потім додала з легкою усмішкою: — Але не перестарайся, бо я можу цим зловживати.

— Ну, тоді мені доведеться виставити тобі рахунок, — підморгнув Кен. — П’ять монет за кожну врятовану усмішку.

Лілі засміялася, її сміх знову став легким і щирим.

Вони продовжили свій шлях, лісові стежки змінювалися галявинами, а сонячне світло пробивалося крізь листя, створюючи гру тіней на землі. Кен, помітивши, що Лілі вже в гарному настрої, вирішив підтримувати цей темп.

— Знаєш, Лілі, — почав він, удаючи, що задумався. — Ти казала, що твій батько любив розповідати легенди. А як тобі сучасна класика?

— Сучасна класика? — перепитала вона, здивовано дивлячись на нього.

— Ну, наприклад, — Кен підняв вказівний палець, ніби збирався розкрити великий секрет. — Якось могутній маг на ім’я Вейдер дивиться на свого заклятого ворога й абсолютно серйозно каже: "Люк, я твій батько!"

Лілі зупинилася і подивилася на нього, нахмуривши брови.

— Це… жарт?

— Ні, це сюжетний поворот! — заявив Кен з усмішкою. — Класика!

Лілі похитала головою, але в кутиках її губ з’явилася усмішка.

— І чим це закінчилося? — спитала вона.

— Ну, син трохи обурився, сказав щось на кшталт: "Цього не може бути!" — Кен театрально підняв руку до чола. — А потім була бійка на світлових мечах і падіння в прірву. Так зазвичай закінчуються типові сімейні вечері, якщо ти живеш у далекій-далекій галактиці.

Лілі не витримала і розсміялася, прикриваючи рот долонею.

— Кене, ти неймовірний! — сказала вона, ледве стримуючи сміх. — Ти серйозно вважаєш це класикою?

— Абсолютно, — впевнено кивнув він. — Ще можу розповісти історію про одного хлопця, який жив у чарівному світі й знайшов кільце, здатне знищити весь світ. Він довго думав, що з ним робити, поки не зустрів маленьких друзів і не вирушив на прогулянку до найближчого вулкана.

— Навіщо до вулкана? — здивовано спитала Лілі.

— Щоб позбутися кільця, звісно, — відповів Кен. — І знаєш, як вони це назвали? Екстремальний туризм.

Лілі знову розсміялася, її сміх був заразливим і наповнив ліс радістю. Кен дивився на неї із задоволенням, розуміючи, що його спроби підняти їй настрій явно увінчалися успіхом.

Кен не втомлювався жартувати й ділитися історіями. Він розповідав про своїх знайомих, про те, як одного разу намагався пояснити однокласникам теорію відносності, використовуючи пончики, і всі вирішили, що він просто голодний. Про те, як його друг вирішив спекти піцу, але випадково створив пиріг з бананами, а потім назвав це "кулінарною революцією".

— А ще був випадок, коли я в школі читав книгу й так захопився, що не помітив, як пролунав дзвінок. Сидів у порожньому класі, поки вчитель не зайшов і не сказав: "Кене, ти більше часу проводиш із книгами, ніж із людьми". — Кен усміхнувся. — Я тоді подумав: "Ну, книги хоча б не вимагають ділити з ними обід".

Лілі сміялася весь час, іноді навіть просила його зупинитися, щоб перевести подих. Вона розуміла, що Кен з усіх сил намагається її розвеселити, і це зворушувало її серце. Про себе вона думала: Кене, ти завжди такий уважний до мене. Ти просто неймовірний... Дякую, що з’явився в моєму житті.

Сонце поступово хилилося до заходу, а стежка вивела їх на невелике узвишшя. Звідти відкривався вид на залиту золотом долину. Кен і Лілі зупинилися, щоб помилуватися краєвидом.

— Знаєш, Лілі, — сказав Кен, трохи м’якше, ніж зазвичай. — Я б не відмовився від такого заходу сонця щодня.

Лілі подивилася на нього з теплою усмішкою.

— А я б не відмовилася від такого співрозмовника, — тихо відповіла вона.

Кен усміхнувся й повернувся до неї.

— Це був комплімент? Невже я нарешті заслужив твоє визнання?

Лілі трохи зніяковіла, але усмішка не сходила з її обличчя.

— Можливо, — відповіла вона з легкою усмішкою. — А може, я просто вирішила не сперечатися.

— Ну що ж, прогрес є, — зауважив Кен, знову усміхнувшись. — Але якщо хочеш, я можу розповісти ще кілька історій. Наприклад, як один хлопець вирішив подарувати дівчині квітку, навіть не підозрюючи, що тим самим може викликати купу питань про шлюб.

Лілі захихотіла, але її сміх знову наповнив вечірнє повітря.

Так вони йшли далі, ділячись історіями, жартами й сміхом, насолоджуючись кожною миттю, проведеною разом. Ліс, захід сонця і їхні голоси зливалися в гармонійну картину, де не було місця для смутку — лише радість і тепло.