Том 1. Розділ 46

Кен задумливо дивився на мерехтливу квітку в руках Лілі, осмислюючи її слова. Історія, яку вона розповіла, відгукнулася в ньому чимось світлим, щирим, майже забутим почуттям.
— Гарна історія… Мені сподобалася, — нарешті промовив він, його голос був тихим, але в ньому звучала справжня щирість. — Дякую, що розповіла.
Лілі підняла на нього сяючі очі. Її усмішка стала широкою й напрочуд відкритою.
— Справді сподобалася? — гаряче запитала вона. — Мені теж! Це одна з моїх найулюбленіших легенд!
Її обличчя сяяло від радості, а в очах ніби танцювали іскорки. Кен, дивлячись на неї, відчув, як його власна усмішка стає ще ширшою. Він дивився їй просто в очі й м’яко, майже дружньою інтонацією додав:
— Так, справді сподобалася. А чому ти думала, що я сміятимуся чи вважатиму тебе дурною й наївною?
Лілі раптом засоромилася, її рука піднялася до волосся, і вона почала накручувати на палець золотавий локон. Її погляд опустився на землю.
— Ну… — протягнула вона, трохи вагаючись. — У нас якось гостював один із старих товаришів батька, теж авантюрист. Я якраз розповідала йому про цю легенду й питала про схожі історії.
Вона замовкла на мить, збираючись із думками, а потім тихо продовжила:
— Коли я згадала про Аларейна й Роланда, він просто засміявся. Сказав, що це історії для маленьких і наївних дівчаток, і мені час дорослішати… — Її голос став тихішим, ледве чутним. — Це було кілька років тому, коли мама й тато ще були живі…
Останні слова пролунали майже пошепки, і Лілі ледь здригнулася, її руки стиснулися на колінах. Кен відчув, як у нього всередині щось болісно стиснулося. Він не міг залишити це просто так.
— Лілі, — сказав він, стараючись, щоб його голос звучав м’яко, але впевнено. — Я не знаю, які там були обставини, але, можливо, та людина просто жартувала й не хотіла тебе образити. Або… можливо, це був дійсно хтось із емоційним діапазоном дерев’яного черевика.
Лілі мимоволі засміялася крізь свої почуття, хоча її очі ще були сумними.
— Але в будь-якому разі, — продовжував Кен, тепер уже серйозно, — не дозволяй іншим вирішувати, що ти повинна відчувати. Не знецінюй свої почуття. У тебе немає причин соромитися того, що тобі подобається чи що для тебе важливо.
Його голос ставав сильнішим, слова лилися потоком, щирими й гарячими.
— Мені ця історія теж сподобалася. Якщо хтось вирішить вважати мене через це наївною дівчинкою, мені байдуже. Таке обмежене мислення більше говорить про них самих, а не про мене. Ти розумієш?
Лілі спершу здивовано подивилася на нього, а потім в її очах засяяли іскорки радості. Її обличчя відображало весь спектр емоцій: від здивування до глибокої вдячності. Вона трохи відвернулася, намагаючись впоратися з нахлинутими почуттями, але сльози вже почали котитися по її щоках.
Кен, не помічаючи цього, продовжував, захоплюючись своїми думками.
— Послухай, Лілі, — сказав він, його голос став трохи м’якшим, але слова були сповнені глибини. — Люди, як кораблі, що пливуть безкраїм океаном. Наші вітрила ми наповнюємо нашими почуттями й мріями. Тож не соромся своїх почуттів. Усе це робить нас живими. І іншим людям не варто вказувати, що ти маєш відчувати.
Він раптом помітив, що Лілі мовчала, і, глянувши на неї, побачив, як по її щоках течуть сльози.
— Ей… Ти плачеш? Усе добре? — запитав він, тривожно нахиляючись до неї.
Лілі намагалася витерти сльози, але її голос тремтів, коли вона відповіла:
— Так… Усе добре… Дякую, Кене, за такі добрі слова… Можеш… можеш мене обійняти? Я трохи поплачу, добре?
Кен був трохи здивований, але, не роздумуючи, впевнено відповів:
— Звісно. Скільки завгодно.
Він обережно притягнув її до себе, обійнявши так, щоб їй було зручно. Лілі притулилася обличчям до його плеча й тихо заплакала, а він просто сидів, даючи їй можливість виплеснути все, що накопичилося. Через деякий час її дихання стало рівнішим, і вона випросталася, невпевнено відводячи погляд.
— Вибач, Кене, — прошепотіла вона. — Просто… нахлинули спогади. Не хотіла, щоб ти бачив мене такою слабкою.
Кен дивився на неї з доброю, теплою усмішкою.
— Лілі, що ти… — сказав він, його голос був м’яким, але впевненим. — Ти можеш бути якою завгодно. Я знаю, наскільки ти дивовижна. Я прийму тебе будь-якою. За це можеш не хвилюватися.
Її очі знову наповнилися сльозами, але цього разу вони були викликані радістю. Вона дивилася на нього, ніби намагаючись запам’ятати кожне його слово.
— Дякую, Кене, — тихо сказала вона, її голос був сповнений тепла й вдячності. — Давай ще трохи так посидимо, добре?
Кен кивнув, усміхаючись.
— Звісно. Увесь мій час у твоєму розпорядженні, — сказав він із легкою усмішкою.
Лілі тихо засміялася, її усмішка була м’якою й щирою. Вона знову притулилася до нього, відчуваючи себе в повній безпеці. У цей момент вона знала, що тепер у неї є особлива людина, той, хто готовий підтримати її в будь-якому стані. Її думки знову повернулися до слів Кена: "Ти можеш бути якою завгодно. Я знаю, наскільки ти дивовижна."
Вона повторювала ці слова про себе знову й знову, відчуваючи, як вони зігрівають її серце. Лілі тихо подякувала Кену ще раз, але цього разу — подумки.
Так вони й сиділи, обійнявшись, насолоджуючись рідкісною миттю спокою та близькості. Час, здається, зупинився, поступаючись місцем тихому теплу й спокою.