Том 1. Розділ 42

Сонце підіймалося все вище, наповнюючи ліс м’яким світлом. Кен і Лілі йшли вузькою стежкою, що вилася серед дерев, мов стрічка. Після смачного сніданку їхній настрій був на висоті. Лілі розповідала про рослини й тварин, які вони могли зустріти на шляху, а Кен, у свою чергу, жартував, інколи вставляючи дотепні коментарі.
— А це правда, що у вашому світі всі рослини такі нудні? — спитала Лілі з легкою усмішкою, дивлячись на Кена.
— Ну, не те щоб нудні, — задумливо відповів він. — Просто вони... передбачувані. Троянди червоні, ромашки білі, ну і так далі. Ніяких сюрпризів.
Лілі тихо засміялася, але тут Кен раптово зупинився, його увагу привернуло щось збоку від стежки.
— Зачекай, — сказав він, трохи нахиляючись. — Що це за диво?
Лілі простежила за його поглядом. Серед зеленої трави ріс квітка яскраво-червоного кольору з пелюстками, які переливалися, ніби були зроблені з дорогоцінного каміння. Її краса вражала, здавалося, що вона світиться зсередини.
— Це... — почала Лілі, але її голос затремтів, і вона раптом замовкла. Її очі округлилися, а дихання стало частим і поверхневим, ніби вона не знала, що сказати.
Кен здивовано глянув на неї, але не надав значення її реакції. Він зробив крок уперед, присів навпочіпки й обережно зірвав квітку, намагаючись не пошкодити її. Потім встав, повернувся до Лілі, опустився на одне коліно й простягнув їй квітку.
— Найкрасивіша квітка у світі — для найпрекраснішої дівчини, — сказав він із широкою усмішкою, дивлячись їй прямо в очі.
Лілі застигла. Її щоки миттєво почервоніли, і вона відвела погляд, нервово сплівши пальці. Її серце забилося так голосно, що вона боялася, що Кен це почує. Нарешті, зібравшись із силами, вона обережно взяла квітку з його рук.
— Це... — вона глибоко вдихнула. — Це особлива квітка, Кене.
— Особлива? — перепитав він, піднявши брову. — Ти маєш на увазі, що вона отруйна?
Лілі похитала головою, усе ще намагаючись уникати його погляду.
— Ні, вона не отруйна. Але вона... рідкісна. Дуже рідкісна. Цю квітку зазвичай дарують дівчині, яку чоловік хоче взяти за дружину, — нарешті промовила вона, її голос тремтів. — Але ти, звісно, не знав цього, тож... забудь.
Її останні слова прозвучали тихо й із якоюсь сумною ноткою. Лілі відвернулася, але не змогла приховати виразу обличчя. Її серце, яке спочатку билося, мов шалене, тепер стислося.

Кен зрозумів, що треба терміново діяти. Він обережно підняв квітку до рівня її погляду, але спершу вирішив пояснити ситуацію.
— Гей, Лілі, — м’яко сказав він, дивлячись їй в очі. — У моєму світі квіти — це просто спосіб показати людині, що вона для тебе важлива. Це зовсім не означає нічого такого... Ти для мене дорога, і я хотів тебе порадувати.
Лілі повільно повернулася до нього, її погляд усе ще був трохи збентеженим, але вже спокійнішим. Слова Кена зігріли її, і вона відчула, як серце знову починає битися швидше.
— Справді? — прошепотіла вона.
— Абсолютно, — кивнув він. А потім, усміхнувшись, додав: — Але знаєш, пані, якщо я вже допустив таку помилку, можливо, ти даси мені шанс виправити ситуацію?
Лілі здивовано подивилася на нього, але він продовжив із цілковито серйозним виглядом:
— Я ще занадто молодий для шлюбу, чи не могла б ти дати мені час? Як кажуть, давай не будемо приймати поспішних рішень і спершу подивимося, як усе буде далі.
Лілі розгублено кліпнула очима, а потім раптом засміялася. Її дзвінкий сміх луною рознісся по лісу, а Кен широко усміхнувся, побачивши, що його план спрацював.
— Ти... Ти невиправний, — крізь сміх промовила вона, прикривши рот долонею.
— Це частина мого шарму, — відповів він, театрально вклоняючись. — Моя мета — тішити тебе, Лілі.
Вона злегка похитала головою, намагаючись заспокоїтися, і поглянула на квітку в руках. Її пелюстки продовжували мерехтіти на сонці, наче відображаючи її радість.
— Дякую, Кене, — тихо промовила вона, її голос звучав лагідно. — Я берегтиму цю квітку.
З цими словами вона обережно поклала її до своєї сумки, наче це було щось надзвичайно цінне. Її тіло наповнилося теплом, а серце знову забилося з радістю.

Вони продовжили свій шлях, знову розмовляючи про дрібниці. Лілі ставила питання про світ Кена, а він розповідав їй про свої шкільні дні, про те, як одного разу випадково спалив омлет, і чому машини в його світі так швидко ламаються. Лілі сміялася, час від часу уточнюючи деталі, а їхня розмова була легкою та невимушеною.
Час минав, а сонце продовжувало свій шлях небосхилом. Лілі не могла викинути з голови думки про квітку, яка тепер лежала в її сумці. Кожна хвилина поруч із Кеном здавалася їй особливою, наповненою світлом і теплом. Вона відчувала, як їхній зв’язок стає дедалі міцнішим із кожним кроком, кожним словом, кожним поглядом.

"Я берегтиму цю квітку," — повторила вона подумки, відчуваючи, як радість наповнює її зсередини. Ця радість була тихою, але теплою, як ранкові сонячні промені, що осявали їхню дорогу.