Том 1. Розділ 41

Перше, що відчув Кен, коли його очі почали повільно відкриватися, — це свіжий ранковий вітерець, насичений ароматами природи. Легкий подих вітру ніжно торкався його волосся, а сонце, яке лише починало підійматися над горизонтом, заливало табір м'яким золотистим світлом. Потім його ніс уловив щось інше — більш земне й, якщо чесно, неймовірно апетитне.

Його погляд повільно перемістився до джерела запаху. Там, біля вогнища, сиділа Лілі. Вона зосереджено готувала сніданок, її золотисте волосся м’яко виблискувало в сонячних променях, а на обличчі відбивалася турбота.

"Мабуть, ось так виглядає щастя," — подумав Кен, все ще лежачи на траві. — "Ти прокидаєшся не від будильника, а під спів птахів. Свіже повітря. Природа. І… гарна дівчина готує тобі сніданок."

Він відчував дивовижний спокій. Йому навіть не хотілося підводитися, аби не порушити цю ідилію. Але тут Лілі повернулася в його бік, помітивши, що він прокинувся.

— Доброго ранку, Кене, — сказала вона з доброю усмішкою, повною радості. — Як спалося?

Її голос був ніжним, але дзвінким, як ранковий дзвіночок.

Кен, прикривши очі рукою, ліниво потягнувся й усміхнувся.

— Спалося чудово, — відповів він, підводячись на лікті. — Але щойно я відчув цей смачний запах, реальність стала набагато привабливішою. Ось і повернувся.

Лілі засміялася, прикривши рот долонею, але в її погляді з’явилося легке збентеження.

— Завжди вмієш сказати щось несподіване, — зауважила вона, злегка хитаючи головою, але її губи все одно не могли втримати усмішки.

Кен, тепер уже повністю сидячи, подивився на неї серйозним поглядом.

— А ти знаєш, я відчуваю себе одним із найщасливіших людей у світі. Прокидаюся в компанії гарної дівчини, яка ще й готує феноменально. Десь там хтось точно заздрить мені.

Лілі завмерла, її руки перестали рухатися, і вона здивовано подивилася на нього. Її щоки швидко почервоніли, і вона збентежено відвела погляд.

— Н-не кажи так! — пробурмотіла вона, насилу підбираючи слова. — Це ж просто сніданок… І взагалі, ти занадто багато думаєш про всілякі дурниці!

Але попри її докори, Кен помітив, як кутики її губ ледь здригнулися в усмішці. Його слова явно їй сподобалися.

— Якщо це дурниці, то я готовий думати про них постійно, — з усмішкою відповів він.

Лілі зітхнула, намагаючись повернути серйозність, але збентеження не відпускало її. Вона поспішила повернутися до приготування сніданку, вирішивши ігнорувати його дотепні зауваження. Кен із задоволенням спостерігав за її реакцією, відчуваючи, що, попри її докори, вона прийняла його комплімент близько до серця.

Вогонь потріскував, а сніданок, судячи зі запаху, обіцяв бути просто чудовим. Кен, все ще сидячи, оглядав навколишній краєвид, насолоджуючись моментом. У голові майнула думка про те, наскільки сильно змінився його світ за останній час.

"Як я взагалі потрапив сюди? Усе це здається сном, але водночас… таким реальним. І Лілі… вона робить цю пригоду особливою."

Його роздуми перервав голос Лілі.

— Щось ти занадто тихий, Кене. Зазвичай ти не можеш зупинитися.

Він усміхнувся й перевів погляд на неї.

— Просто насолоджуюся моментом. Знаєш, навіть погода сьогодні ніби створена спеціально для нас.

Лілі підняла очі до неба, її обличчя осяяла легка усмішка.

— Так, ранок справді прекрасний. Тут завжди так, коли ліс оживає з першими променями сонця. Це мій улюблений момент дня.

— Можу зрозуміти, — кивнув Кен. — Важко не закохатися в таку картину.

Вони продовжували розмовляти, обговорюючи все підряд — від погоди до природи навколо. Кен ставив питання про рослини, які бачив поблизу, а Лілі із задоволенням ділилася знаннями. Він помітив, як вона розслабилася, і її усмішка стала більш невимушеною.

— Ти знаєш, Лілі, мені здається, якби не ти, я б давно заплутався в цьому світі, — сказав він, дивлячись на неї. — Ти наче мій провідник, який робить усе зрозумілим.

Лілі усміхнулася, але трохи почервоніла.

— Це мій обов’язок, — тихо відповіла вона, опускаючи погляд. — Я хочу, щоб тобі тут було добре.

— І тобі це чудово вдається, — підсумував Кен.

Коли сніданок був готовий, Лілі подала йому тарілку з гарячою їжею. Кен подякував їй щирою усмішкою, і вони знову почали розмовляти, насолоджуючись ранковою трапезою. Невимушеність їхніх бесід, затишок біля вогнища й тепле сонце зробили цей ранок незабутнім.

Для Кена це стало ще одним підтвердженням того, що він знайшов не просто новий світ. Він знайшов зв’язок, який надавав його життю сенсу.