Том 1. Розділ 37

Сонячне світло ніжно пробивалося крізь листя, заливаючи стежку золотистим сяйвом. Легкий вітерець грався з гілками, надаючи природі майже казкової чарівності. Кен і Лілі неквапливо йшли вперед, насолоджуючись моментом, який здавався вирваним із часу.

— Це, — сказав Кен, зупинившись на мить, щоб вдихнути свіжого повітря, — найкраще місце для прогулянки. Якби у моєму світі були такі краєвиди, люди тільки й робили б, що гуляли.

Лілі усміхнулася, повернувшись до нього.

— У твоєму світі немає нічого схожого?

— Ну, є парки, але вони радше приручена природа. Там усе занадто впорядковано. А тут… тут вона вільна, жива.

Лілі кивнула, нахиливши голову набік.

— Вільна? Мені подобається це слово. Воно… поетичне.

— Та я ще той поет, — підморгнув Кен. — Хочеш, складу для тебе вірш?

Лілі, засміявшись, прикрила рот рукою.

— Давай, здивуй мене, пане Поете.

Кен зробив крок назад, театрально змахнув руками й підняв палець до неба.

— Ода Лілі, захисниці справедливості:
Ворога мечем вона вразить,
А погляд — мов світанку мить.
Хто кривдить — хай боїться зла,
Від Лілі смерть його знайде сповна.

Лілі не втрималась і розсміялась.

— Це більше схоже на бойову пісню!

— Ну, я ж надихався тобою, — Кен усміхнувся і знизав плечима. — Може, ти й не знала, але в тобі є щось воїнське.

— Можливо, — тихо відповіла Лілі, її щоки трохи порожевіли. — Але зараз ти більше схожий на жартівника, ніж на поета.

— І мені це подобається! — засміявся Кен. — А тепер серйозне питання: що тут водиться небезпечного?

Лілі трохи нахилила голову й замислилась.

— Ну, у цих лісах живуть дрібні гризуни, птахи, іноді зайці. Нічого, що може нам нашкодити.

— А ведмеді? Вовки? Гігантські павуки-монстри? — Кен розвів руки в сторони, ніби показуючи розміри уявного монстра.

— Гігантські павуки-монстри? — Лілі засміялася. — Ні, таких тут немає. Хоча… вовки інколи бувають, але вони не нападають на людей, якщо їх не провокувати.

— Отже, якщо я раптом зустріну вовка, то просто скажу: "Привіт, друже, я з миром"?

— Це може спрацювати, — піддражнила Лілі. — Хоча, думаю, йому більше зацікавлять твої припаси.

Кен посміхнувся, розглядаючи її обличчя. Її сміх був таким щирим і заразливим, що він не міг не насолоджуватись кожною миттю.

— Ти добре знаєш природу. Це тому, що ти виросла в селі?

— Так, — підтвердила Лілі. — З дитинства я багато часу проводила на вулиці. Батько вчив мене розпізнавати сліди тварин, відрізняти рослини. Це стало частиною мого життя.

— Значить, ти не тільки воїн, але й справжній дослідник, — сказав Кен із щирою повагою. — А я у своєму світі знав тільки, як працювати з інтернетом.

— Інтернетом? — Лілі примружилася. — Це щось на кшталт книги?

— Так, — Кен махнув рукою. — Тільки величезної, безкінечної книги, де є все — від рецептів до відео з танцюючими котами.

Лілі кліпнула, намагаючись осмислити почуте.

— Танцюючі коти? Твій світ звучить… дивно.

— Повір, він саме такий, — кивнув Кен. — А у твоєму світі коти теж танцюють?

Лілі не стрималась від сміху.

— Ні, але вони чудово лазять по деревах і крадуть рибу.

Кен зробив серйозне обличчя.

— Знаєш, мені здається, коти — справжні приховані правителі будь-якого світу. Ніхто не помічає, як вони керують.

Лілі засміялась ще голосніше.

— Ти говориш такі дивні речі, Кене.

— Але ти смієшся. Значить, працює.

Вони йшли далі, насолоджуючись бесідою. Лілі час від часу показувала рідкісні квіти або розповідала про трави, які можна використовувати для лікування. Кен слухав із цікавістю, іноді жартуючи, але завжди щиро.

— Лілі, а якщо б ми раптом зустріли чарівну істоту… — почав він. — Ну, скажімо, дракона. Що б ти зробила?

— Дракона? — вона трохи сповільнила крок, задумавшись. — Якби він не напав на нас, я б спробувала поговорити з ним. Дракони — істоти розумні.

Кен подивився на неї із захопленням.

— Ти хочеш сказати, що могла б вмовити дракона не їсти нас?

— Можливо, — Лілі м'яко усміхнулась. — Але ти б допоміг мені в цьому?

— Звичайно! Я б почав із того, що розповів йому, які ми обидва чудові, — відповів Кен із посмішкою. — Ти — доблесний лицар, а я — майстер компліментів.

Лілі ніяково опустила очі, але її посмішка виказала, що вона оцінила його слова.

— Ти іноді говориш такі дивні речі, Кене, але… мені це подобається.

— Ось бачиш, — він випрямив плечі. — Навіть дракони не встоять.

Лілі розсміялась, її голос луною рознісся лісом. Вона виглядала такою живою і справжньою, що Кен мимоволі спіймав себе на думці: йому все більше хочеться бути поряд із нею. Їхній сміх зливався з шелестом листя й співом птахів, створюючи ідеальну гармонію.

Вони йшли далі, розмовляючи про дрібниці, спостерігаючи за природою і просто насолоджуючись товариством одне одного. Цей день став ще одним прекрасним ланцюжком у низці їхніх пригод, нагадуючи, що іноді найцінніше — це не битви і не відкриття, а просте людське тепло.