Том 1. Розділ 20: Шлях до Західного Храму. Частина 1

Ранок огорнув дім Лілі м’яким світлом, і ледь помітне тепло торкнулося спальні, де відпочивав Кен. Лілі тихо увійшла до кімнати, обережно підійшла до ліжка і зупинилася, дивлячись на його обличчя. Він мирно спав, але навіть у такому стані зберігав той характерний грайливий вираз, ніби навіть уві сні готовий піддражнювати її. Вона тихо зітхнула і, простягнувши руку, обережно торкнулася його плеча.

— Кен… прокидайся, — прошепотіла вона, намагаючись говорити якомога м'якше.

Кен трохи посміхнувся, не розплющуючи очей, і, на подив Лілі, пробурмотів:

— Лілі… перестань… Це ж дорослі дурниці… Нам не варто поспішати…

Лілі відсмикнула руку, її обличчя залилася яскравим рум'янцем. Вона не знала, що й сказати — чи то відійти, чи то посміятися з його слів.

— Ем… Кен, що за… — почала вона, не знаючи, чи всерйоз він так каже, чи просто дражнить її.

Він розплющив одне око, і в його погляді читалася весела іскорка.

— О, доброго ранку, Лілі, — сказав він із наіграна щирістю. — Як чудово побачити тебе першим зранку. Хіба це не щастя?

Лілі ще більше зашарілася і, примружившись, схрестила руки на грудях.

— Кен, ти… ти знову мене дражниш! — заявила вона, намагаючись виглядати серйозною, але куточки її губ зрадливо тремтіли, видаючи її збентеження.

Кен усміхнувся, потягнувся і нарешті сів на ліжку.

— А що поробиш? Ти ж така мила, коли червонієш. Як тут устояти? — Він з усмішкою подивився на неї й одразу помітив, як її обличчя знову стало яскраво-червоним.

— Ти… неможливо! Я прийшла, щоб розбудити тебе, а не слухати всі ці… дурні жарти, — пробурмотіла вона, не відводячи погляду.

— Дякую за турботу, Лілі, — відповів він м'якше, дивлячись на неї. — Чесно кажучи, це… дуже приємно. Але все одно, — додав він з ухмилкою, — ти чудово виглядаєш навіть, коли сердишся.

Вона зітхнула, але її очі блиснули веселощами.

— Спускайся вниз, треба збиратися, — пробурмотіла вона, перш ніж повернутися і швидко вийти з кімнати, поки він не помітив, як сильно її щоки почервоніли.

Коли вони обидва спустилися до вітальні, Лілі вже повернула собі спокійний вигляд і дістала з шафи невеликий мішечок, показавши його Кену.

— Це чарівний бездонний мішок, — з гордістю сказала вона, простягаючи його. — Він дуже легкий і може вмістити неймовірно багато. Звісно, весь будинок в нього не поміститься, але повну кімнату речей він у себе візьме запросто.

Кен, з інтересом дивлячись на мішок, обережно взяв його в руки, наче боявся пошкодити таку рідкість. Він кілька разів підкинув мішок, вражений, наскільки він легкий, і тут же усміхнувся.

— Це просто неймовірно! — вигукнув він. — З таким мішком можна взяти з собою що завгодно і не хвилюватися про вагу!

Лілі кивнула, задоволена його реакцією.

— Він дуже корисний у подорожах. З таким мішком ми зможемо взяти їжу, воду, ковдри і все інше, що знадобиться в дорозі. І сам він майже не відчувається.

Кен, все ще вражений, подивився на неї з щирою вдячністю.

— Лілі, ти — справжнє диво. Я не знаю, як би я впорався без тебе. Ти завжди так про все дбаєш.

Її обличчя знову залилося рум'янцем, і вона відвела погляд, ховаючи своє збентеження.

— Я… просто хочу, щоб наша подорож пройшла гладко. І… це не така вже рідкісна річ, — сказала вона, скромно знизавши плечима.

Кен засміявся, дивлячись на її збентежене обличчя.

— Ну-ну, не треба! Ти справді диво.