Том 1. Розділ 18: Думки Лілі

Ах, який дивовижний був день! У низці однакових днів, занурених у рутину, де все зливається в однотипні тіні, я раптом знайшла… себе. Стільки яскравих, незабутніх моментів! Я й не думала, що колись знову відчую щось подібне. З того дня, як батька не стало, рідко знаходила привід для справжньої радості. Якщо чесно, чи була я хоч раз за цей рік по-справжньому щаслива? Коли востаннє я сміялася щиро й безтурботно, як сьогодні? Все це ніби пішло разом з його останнім подихом. І ось, цей день, мов спалах світла, розірвав мій звичний морок.

Кен. Він просто з’явився, наче впав з неба, зі своєю усмішкою та якоюсь безмежною енергією, яка витягує мене з мого кокона, наповненого смутком і самотністю. Як він примудрився так легко внести стільки радості у мій день? Кожен його крок, кожен погляд — все це наче оповите дивовижною легкістю. З ним усі почуття такі гострі, яскраві. Навіть злість, яка з’являється у мені, коли він мене дражнить, насправді гріє серце, а не залишає порожнечу. Я й не пам’ятаю, коли востаннє хтось викликав у мене такі емоції.

Згадуючи день від самого початку, я відчуваю, як моє обличчя починає поколювати від ніяковості. Цей Кен, зі своїм безмежним допитливістю, з усіма цими дивовижними речами з його світу — він і його звички такі незвичні! А його світ… Ах, який же він, мабуть, великий і сповнений таких же чудес, як сам Кен! Ці його фотографії… величезні будинки, міста, що сяють вогнями, немов на землі запалали зорі. Його розповіді пробуджують у мені бажання дізнатися більше, побачити більше. Телефон, який він показав, — це як маленький світ у його руках. Музика, яку він увімкнув, м’яко заповнила нашу кімнату, і у мене виникло дивне відчуття, ніби я торкаюся чогось далекого і чарівного.

А ці ласощі… Шоколад і бісквіти, які він дав мені спробувати, — це просто диво. Ніколи в житті я не куштувала нічого подібного! Спочатку я навіть не повірила, що це можна їсти. Шоколад танув на язиці, і його смак був настільки глибоким і насиченим, що я мало не заплющила очі від задоволення. А Кен лише посміхався, насолоджуючись моєю реакцією. Здавалося, він навмисне чекав, щоб побачити, як я відреагую. Його очі блищали, а куточки губ трохи тремтіли, ніби він ось-ось розсміється. І це… це було приємно.

Чому мені було так тепло від його піддражнювань? Ми знайомі всього день, а в мене таке відчуття, що знаю його все життя. Звідки це почуття спорідненості? Ніби він той самий, кого я чекала, не розуміючи, що мені не вистачає саме цього світла, цієї безпосередності й легкості у моєму замкненому світі.

Я й не помічала, як давно навколо мене не було тепла і радості. Відтоді як не стало батька, я ніби закрилася, переконала себе, що справжньої радості більше не існує, що я не заслуговую її. А сьогодні… Буря емоцій, вражень. Цей день немов подарував мені ковток свіжого повітря, до якого я не звикла, але без якого, схоже, вже не зможу.

Завтра ми вирушимо до Західного Храму. Це буде нелегкий шлях, але з Кеном я готова на все. Ах, скільки всього подарував сьогоднішній день… І як тепер заснути? Потрібно вийти на балкон, подихати свіжим повітрям, щоб заспокоїтися.