Том 1. Розділ 14: Після вечері. Частина 2

Після насиченої вечері, Кен, із усмішкою спостерігаючи за цікавістю Лілі, вирішив показати їй ще одну функцію телефону. Він обрав кілька мелодій, завантажених заздалегідь, і запустив музику через динамік. Тихі звуки наповнили кімнату, і Лілі завмерла, прислухаючись. Музика була чимось таким, що вона не могла пояснити: у ній було водночас щось містичне та спокійне, що відгукнулося глибоко в її душі.

— Це… — почала Лілі, її голос тремтів від емоцій. — Це неймовірно красиво. Як це можливо? У вас теж є магія?

Кен усміхнувся і похитав головою.

— Ні, Лілі, це не магія. Просто технологія. У нашому світі ми записуємо звуки й можемо відтворювати їх у будь-який час. Тож я можу слухати будь-яку мелодію, коли захочу, — пояснив він, насолоджуючись її подивом.

— Це означає, що ти можеш знову почути ті ж звуки, де б ти не був? — недовірливо перепитала Лілі, її очі світилися.

— Так. Насправді майже всі в нашому світі слухають музику щодня. Це одна з найзвичніших речей.

Лілі, не відводячи погляду від телефону, захоплено похитала головою.

— Це здається таким дивовижним… У нас теж є музика, але її можна почути тільки на святах або якщо хтось уміє грати на інструменті. А ти, Кене, можеш просто взяти цей… телефон і почути все, що захочеш.

Кен засміявся, радіючи, що Лілі знайшла в цьому щось особливе.

— У нашому світі іноді забуваєш, наскільки це дивовижно. Важко оцінити те, що завжди поряд, доки не побачиш це чужими очима, — відповів він.

Поки Лілі переварювала почуте, Кен вирішив показати їй ще одну функцію — відео. Він увімкнув короткий ролик із панорамою міста з висоти. Лілі буквально застигла, коли побачила перед собою величезні будівлі й нескінченні ряди вогнів.

— Це… що це таке? — ледь чутно запитала вона, наче перед нею відкрилася брама в інший світ.

— Це моє рідне місто, — пояснив Кен, насолоджуючись її реакцією. — У нас будують такі споруди, щоб люди могли жити на невеликій площі, але на багатьох поверхах.

Лілі не могла відвести погляду від екрана, розглядаючи незвичні будівлі й різнокольорові вогні.

— У нас немає таких споруд… І ці вогні, — вона замовкла, підбираючи слова, — вони наче зірки, але на землі. Це як… якби сам світ світився.

Кен кивнув, задоволений її метафорою.

— Так, думаю, можна сказати й так. Ми ніби створюємо свої власні зірки на землі, щоб освітлювати наш шлях.

Лілі ще довго дивилася відео, ніби хотіла запам’ятати кожен куточок світу Кена.

Коли відео закінчилося, Кен вирішив показати їй фотографії. Він відкрив папку і став гортати знімки своєї родини: мати з доброю усмішкою, батько з серйозним поглядом і молодший брат, який забавно корчив гримаси.

Лілі розчулилася, дивлячись на його родину.

— У тебе така мила родина, Кене, — сказала вона, її голос був сповнений ніжності. — Вони, напевно, дуже люблять тебе.

Кен усміхнувся, відчуваючи приємне тепло в грудях.

— Так, мабуть. Ми, звісно, іноді сваримося, але загалом ми звичайна сім'я.

Лілі з легким здивуванням подивилася на нього.

— Я ніколи не бачила такої теплої сім’ї, — зізналася вона. — У нас часто люди тримають дистанцію одне від одного, навіть із близькими.

Кен, розуміючи її почуття, не став розпитувати далі, а просто показав наступне фото. На ньому були його друзі, з якими він часто зустрічався після навчання. Це були дружні знімки, сповнені радості й усмішок.

— А це твої друзі? — зацікавлено запитала Лілі, розглядаючи обличчя.

— Так. Ми часто збираємося разом, балакаємо, робимо домашні завдання або просто гуляємо містом, — відповів Кен, згадуючи моменти, проведені з друзями.

Лілі усміхнулася, уявляючи, як він проводить час у своєму світі, оточений друзями та родиною. Її радість і цікавість були щирими, поки її погляд не зупинився на наступній фотографії — на ній була одна з однокласниць Кена, красива дівчина з довгим волоссям, яка весело усміхалася на камеру.

Лілі миттєво нахмурилася, її щоки трохи почервоніли.

— Це… ще одна подруга? — запитала вона, намагаючись надати голосу спокійний тон, але помітне напруження все ж проскочило.

Кен, помітивши зміну в її настрої, хитро усміхнувся.

— Так, це одна з моїх однокласниць. Її звати Саяка. Чому ти питаєш? — запитав він, роблячи вигляд, що не помічає її реакції.

Лілі швидко відвела погляд, але її щоки запалали яскравим рум'янцем.

— Н-нічого, просто… цікаво, — пробурмотіла вона, намагаючись не дивитися на нього.

Кен, задоволений тим, що зміг викликати таку реакцію, перегорнув ще кілька фото, на яких були інші його однокласниці й друзі. Майже на всіх фотографіях дівчата виглядали так, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу.

Лілі, не витримавши, відвернулася, її обличчя залилося рум’янцем.

— У тебе… багато друзів, — тихо сказала вона, її голос звучав трохи розгублено.

— Ну так, — відповів він, нахилившись трохи ближче до неї. — А що, Лілі, ти ревнуєш?

Лілі заплющила очі, її обличчя стало ще червонішим.

— Щ-що? Ні, я просто… просто дивлюся, — відповіла вона, намагаючись бути байдужою, але її голос зрадницьки тремтів.

Кен засміявся, бачачи, як вона зніяковіла.

— Не хвилюйся, — сказав він із м’якою усмішкою. — Серед усіх людей у моєму світі зараз немає нікого, кого б я хотів бачити поруч із собою більше, ніж тебе.

Лілі завмерла, її серце забилося швидше. Вона нахилила голову й тихо запитала:

— Кене, ти мене знову дражниш, так? Зізнайся чесно!