Том 1. Розділ 9: Однолітки

Сонце повільно хилиться до заходу, заливаючи ліс золотавим світлом. Лілі вела Кена вузькою стежкою, що вилася серед дерев, і хоча шлях був довгим, вони неспішно розмовляли, ніби насолоджуючись простим задоволенням від бесіди. Ліс здавався спокійним, і їхні кроки ледь порушували умиротворюючу тишу.

— Лілі, — звернувся до неї Кен, з цікавістю поглядаючи на неї, — мені ось цікаво: скільки тобі років?

Лілі трохи здивовано подивилася на нього, ніби не очікувала такого питання.

— Сімнадцять, — спокійно відповіла вона, але Кен помітив, як її обличчя пом'якшало від його інтересу.

Кен одразу ж усміхнувся, ніби дізнався щось приємне.

— Ого! Тобі теж сімнадцять? Виходить, ми однолітки! — з ентузіазмом вигукнув він, від чого Лілі трохи зніяковіла.

— Однолітки? — перепитала вона, трохи почервонівши. — Хіба це має значення у твоєму світі?

— Звичайно! — широко усміхнувся Кен, насолоджуючись її щирою цікавістю. — Ми могли б навчатися в одному класі. Уявляєш, сидіти за однією партою, разом робити домашні завдання, списувати один в одного на контрольних…

Лілі, схоже, нічого не зрозуміла, і нахмурила брови, намагаючись розібратися в сказаному.

— В одному… класі? — перепитала вона, намагаючись збагнути зміст його слів. — Це місце?

Кен усміхнувся й нахилився до неї, ніби збирався розкрити їй якусь таємницю.

— У моєму світі є школи, — почав він, насолоджуючись її зацікавленим поглядом. — Це такі великі будівлі, куди діти приходять, щоб навчатися. Ми там проводимо половину дня, сидимо за партами й вивчаємо все підряд: математику, історію, літературу і багато іншого. А клас — це група учнів одного віку, які навчаються разом.

Лілі відкрила рот від подиву й завмерла на секунду, ніби уявляючи собі цю сцену.

— Ціла група людей одного віку, які навчаються разом? — повільно промовила вона, все ще не зовсім розуміючи концепцію. — І що, кожного дня? Пів дня?

— Так, і так років дванадцять поспіль, а потім ще університет! — весело засміявся Кен, бачачи, як її очі розширилися ще більше. — Це, мабуть, здається дивним, але мені здається, що навчання — це чудовий час, щоб познайомитися з новими людьми, завести друзів і весело провести час.

— Мені важко уявити, — зізналася Лілі, її обличчя трохи почервоніло. — У нас у селі все по-іншому. Моя сім'я вчила мене, як полювати, як боротися, як виживати в лісі. І людей тут небагато. Тож друзів мого віку в мене… майже немає.

— Розумію, — відповів Кен, задумавшись. — Але, чесно кажучи, це трохи романтично — знати все про життя в такому місці. А навчатися полюванню і боротьбі? Лілі, та ти просто супер! Я це все бачив тільки в книжках і іграх.

Лілі усміхнулася, трохи зніяковівши, і відвела погляд, щоб приховати рум'янець.

— Я… просто робила те, що вважала за потрібне. У селі потрібно вміти захищатися й бути корисною, — сказала вона, і її голос прозвучав трохи сором'язливо. — Але я не думаю, що це щось особливе.

— Ти серйозно? — Кен удав, що не вірить її словам, і удавано зітхнув. — Знайди в моєму світі когось, хто бореться з монстрами і ще й виживає. Ти — справжній герой для свого села, Лілі.

— Ох, перестань, — Лілі опустила голову і тихо засміялася, її щоки трохи почервоніли. — Ти занадто переоцінюєш мене.

Кен усміхнувся, задоволений тим, що зміг викликати у неї легке збентеження. Вони продовжили йти стежкою, і після кількох хвилин Кен знову завів розмову.

— Ти сказала, що тут небагато людей? Наскільки маленьке ваше село?

Лілі подивилася вдалечінь, ніби намагаючись уявити рідні місця в його очах.

— Наше село зовсім невелике. Там живе кілька сімей, усього, мабуть, близько сорока осіб, — сказала вона, її голос звучав трохи мрійливо. — Будинки старі, побудовані ще нашими предками. Я живу на околиці, поряд із лісом, далеко від шуму і метушні, якщо її можна так назвати.

— Звучить затишно, — зауважив Кен. — І справді спокійно. У мене навіть з'являється бажання пожити в такому місці.

Лілі усміхнулася, її очі заблищали, але вона тут же відвела погляд.

— Може, тобі й сподобалося б, — тихо сказала вона. — Особливо, якщо тобі подобається природа і самотність. Ліс зовсім поруч, і інколи можна чути, як вітер шелестить у деревах, а вночі світяться зірки…

— Ах, ось би поглянути на зірки тут, у вашому світі, — мрійливо зітхнув Кен. — У нашому світі, звичайно, теж можна бачити зірки, але у нас так багато світла в місті, що нічне небо часто приховане від нас.

— У місті… так багато світла? — здивовано перепитала Лілі. — Ти живеш у великому місті, Кен?

— Так, можна й так сказати, — кивнув він. — Мегаполіс. Величезні будівлі, галасливі вулиці, люди кудись поспішають без зупину. Це весело, але часом втомлює. А тепер, опинившись тут, я починаю розуміти, як мені бракувало спокою.

— Я не уявляю собі, як це — жити серед безлічі людей, та ще й у будівлях, що здіймаються над землею, — сказала Лілі, задумливо оглядаючи дерева навколо. — Але, мабуть, це… захопливо?

— Іноді так, але іноді я думаю, що втрачаю щось важливе, що можна знайти тільки тут, далеко від метушні, — з теплотою сказав Кен, і Лілі знову трохи почервоніла.

Пройшло ще кілька хвилин, перш ніж Лілі, вказавши на ледь помітну стежку, сказала:

— Ми майже на місці. Ось і він — мій дім.