Спів

Скеля, що виструнчилась над морем - наче прірва, куди котяться хвилі. Безжально, вони б'ються у гранітні стіни, що разу покриваючи скалу рясним дощем.

Кожного повного місяця на скалі, з’являється молода дівчина. У руках, вона тримає стареньку скрипку.

 Її зелені очі мерехтять від зірок, чорне вороняче волосся роздмухував вітер.

 Дівчина укладає скрипку якомога зручніше, притискаючи до неї смичок. ЇЇ крихітні плечі здригаються, разом із звуком. Скрипка здає ніжну мелодію.

 Вітер підхоплює, тую мелодію і несе на сотні кілометрів. Туди, де плавають кораблі, де рибалки закидають сіті у море. Музика долітає до них, причаровує їх, заставляє плисти, до одинокої скелі. - «Наче спів, міфічних русалок». 

 Музика звучить у її руках вільно, а море стихає.

 З під води, виринають потоплені кораблі на суші зявляются загублені душі.

 Перед нею, постає він.

 Дівчина опускає скрипку до долу, а сама падає на скалу ридаючи - Музика обривається і стає чутно лиш море. Він підходить, бере її за руку, обнімає. Вона, лише шепоче до нього – не залишай мене, знову. Він відпускає її, від своїх обіймів, стрясає з її обличчя краплинки сліз. – Пробач. – промовляє він, тихо цілує її ніжно і зникає.

 Вона, підхоплює скрипку. Знову пускаючись за мелодією.  Пальцями солодко торкається струн. Чує, як  море, б’ється об скалу. Бачить як пливуть рибалки на поклик, чарівної музики. З її грудей виривається музика, яка звучить тільки для нього. Та він, не повертається.

 Дівчина  розправляє руки у сяйві повного місяця. Скрипка падає до долу, хвиля підхоплює її, розбиває на десятки осколків.  Вона кричить у чорне море. – Я кохаю тебе! - І зникає, разом із світлим місяцем з одинокої скелі.