У Святвечір

Петро Немировський

У СВЯТВЕЧІР

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша

1

    За вікном — мокрий сніг, б’є у скло. Холоднеча. І вітер — у-у-у!.. — завиває. А мені тепло. Я лежу на своєму матрацику. Накритий ковдрочкою. Чекаю, коли за мною прийдуть батьки, заберуть мене з дитсадка і ми всі разом поїдемо до церкви. 
    Сьогодні — Святвечір. (Католицький Christmas минув два тижні тому). Нове, незрозуміле слово — Святвечір, що воно означає, скільки мама не пояснювала, я так до кінця і не зрозумів. Зрозумів одне: Святвечір пов’язаний з церквою, і з Дитям Ісусом, і з янголом. А найголовніше — з подарунком.     
    За кілька днів до Нового року я написав листа Санті, точніше, писала мама, я диктував. Попросив в нього корабель. Запечатали листа у конверт, тато наклеїв справжню марку. Я поклав конверта під ялинку, що мерехтить блискучими кульками і сріблястим дощиком. Потім поставив під ялинку мисочку з моїм улюбленим печивом і горнятко з молоком. І пішов спати. Зранку, прокинувшись, відразу побіг до ялинки перевірити, чи забрав Санта мого листа? Все в порядку: конверта під ялинкою не було, мисочка, де лежало печиво, порожня, все молоко випите. І першого січня, з самого ранку, у ванні плавав мій новий корабель!
    Так само я замовив напередодні свята подарунок і на Різдво. Теж посадив маму за стіл і надиктував листа. Тільки цього разу попросив подарунок не в Санти (той улетів на оленях додому, на Північний полюс), а в янгола. І попросив вже не корабель, а гвинтокрил! 
Запечатали листа в такий же конверт, наклеїли марку. Я поклав конверта під ялинку, поставив поруч мисочку з печивом і горнятко з молоком. Прокинувшись зранку, побіг перевіряти. Все в порядку: янгол листа забрав, з’ївши печиво і випивши молоко. 
    Якщо сьогодні Святвечір, то, за поясненнями тата, гвинтокрил мені доставлять завтра зранку. Тому що сьогодні янгол зайнятий: він має бути в печері, десь далеко, в якомусь Ізраїлі, де народжується Дитя Ісус. 
    У-у-у!.. Завиває за вікном, і хльоскає дощ, і сече сніг по склу, і трошечки лячно. Поруч зі мною спить Стів. Він ще зовсім бебі — сьогодні Стіву виповнилося три роки.
    Колись біля мене лежала Катя. Влітку ми з нею розкопували ямки у землі і виймали звідти хробаків, у траві знаходили різних жуків і складали їх в банку. Коли Каті це набридало, вона уходила до дівчаток гратися в ляльки, але все одно потім поверталась до мене.
    У Каті не було тата — одна лише мама. Коли мій тато приходив в садочок за мною, Катя також підбігала до хвіртки і радісно кричала: «Тато! Мій татусь прийшов!» Тягнула до нього рученята, і він іноді піднімав її. Я не любив цього. Адже тато — мій, не її. Ще я боявся, що тато раптом піде з Катею, а мене залишить. Тому, коли вихователька кликала: «Даню, за тобою прийшов тато», — я щодуху біг до хвіртки, відштовхуючи Катю, і хапав свого тата за руку. 
    У садку, під час денного сну, ми з Катею часто не спали: переморгувались, робили гримаси і ховались одне від одного під ковдрами. Але восени Катя пішла у школу — вона старша за мене на рік.
    У-у-у!.. Виття за вікном нагадує мені про двох страшних істот: про собаку Лакі та Скелета. 
    Лакі — велика чорна вівчарка з тонкою білою смугою на волохатих грудях; живе у підвалі нашого шестиповерхового будинку. До підвалу з вулиці ведуть сходинки кам’яного колодязя. А внизу — двері, затягнуті металевою сіткою. Крізь дірочки сітки видно напівтемний коридор, де туди-сюди бігає Лакі. 
    Іноді до того кам’яного колодязя спускаються хлопці, які живуть в нашому будинку або по сусідству. Підходять до дверей і починають дражнити вівчарку: «гавкають», стріляють в неї з водяних пістолетів. Лакі підбігає до дверей, заливається гавкотом, а хлопці, задоволені, що роздражнили собаку, горлають ще дужче, продовжуючи обстріл. 
    Я теж хотів би стояти там, у колодязі, разом зі всіма. Але мені так лячно, що не можу спуститись туди навіть на одну сходинку. Раптом Лакі, зірвавши двері, кинеться на мене?!
    Хазяйка собаки — місіс Енн, вона ж і власниця всього будинку. Наприкінці кожного місяця заходить в нашу квартиру. Тато дає їй чек, а місіс Енн — мені шоколадну цукерку:
—    Який милий хлопчик!
Заходила би вона до нас частіше! Іноді бачу її, коли вона вигулює навколо будинку Лакі. Вівчарка тягне за шворку, зупиняється і крутиться біля дерев та кущів, щось там винюхуючи. 
     Коли місіс Енн вигулює Лакі, мені від неї не потрібні жодні цукерки, навіть шоколадні. Обійдуся без них. В мене тоді одна турбота — відтягнути скоріше тата або маму куди подалі.
—    Лакі — старенький та хворий, ледь лапи пересуває. А ти — боягуз, — глузує з мене тато. 
    Я не сперечаюсь. Але якщо хтось боїться собак, то нічого смішного в цьому немає. 
    Ще я боюся Скелета. На нашій вулиці живе справжній Скелет. Одного разу восени, на Хелловін ми пішли з татом ввечері збирати цукерки. Напередодні я попросив батьків купити мені пластмасове відро кольору гарбуза — для цукерок. Мама була проти нашого походу, стверджуючи, що це «дурний звичай — жебрачити». Але ми з татом її не послухали. Тато вирядив мене піратом і ми вирушили у путь. 
     «Trick or treat?!» (Фраза, з якою у Америці до дорослих у Хелловін звертаються діти, збираючи у відерця солодощі — авт.) Моє відро швидко наповнювалось цукерками та печивом. 
  Підійшли до супермаркету. Там біля входу було велелюдно, голосно, розряджені діти та дорослі штовхали одне одного і щось кричали. Якоїсь миті натовп розсунувся і… Чорна фігура з каптуром пішла на мене, змахнувши косою. Здійнявся її чорний плащ, застрибали її білі кістки: «У-у-ух!...» Я уписався і заплакав. 
    Тато, зазвичай спокійний, почав щось Скелету доводити, майже сварився з ним. Скелет вибачався, тицяв мені цукерки, але його коса свистіла у повітрі, в його очах було чорно, з рота стирчали криві зуби. Страшніше за цього Скелета нічого в світі немає. 
  Тато мені потім пояснив, що цей Скелет — не справжній, це перевдягнений містер Антоніо, менеджер супермаркету, і що він дурень, якщо так «жартує».
    Повернувшись додому, я, звичайно, з’їв пів відра цукерок, поки мама не забрала. Але тої ночі я спав разом із батьками. Мама притискала мене до себе: «Не бійся, моє сонечко». 
     Після Хелловіна вже пройшло багато часу — два місяці, я виріс, сміливо заходжу з батьками в той супермаркет. Але іноді вночі мені сниться Скелет у чорному плащі: йде вулицею, розмахуючи косою. 
    Такими моторошними ночами я швиденько злажу з ліжка, вибігаю зі своєї кімнати і — плиг — у ліжко батьків.