У страху очі великі

Ми живемо і навіть не здогадуємось, що нас оточує, і на що слід  звертати увагу, коли йдеш просто по вулиці. Можливо, нам так зручніше, не бачити того, що ми не хочемо. Кожного дня, ти йдеш і бачиш усміхнених людей, але не знаєш, що у них насправді всередині, про що вони думають, і що відчувають коли лягають спати. Страх – це те відчуття, від якого не втекти, і його так просто не вгамувати.

Ми завжди боїмося чогось, починаючи з самого дитинства. Нас батьки завжди лякали – відьмами, привидами та нічними чудовиськами. А чи існують вони насправді, чи це тільки віддзеркалення нашого страху?

      --15 жовтня 1988р. Україна, село Тростянці

Уже другу ніч ми сидимо замкнені в будинку, і не розуміємо, що дальше з нами буде. Час від часу, гілки дерев торкаються даху, створюючи скриплячий звук. В такі хвилини, я здригаюся, але так, як зі мною мій молодший брат, то я стараюся показати, що мене зовсім нічого не бентежить і невдовзі, це все закінчиться і ми прийдемо додому.

- Сколин, це все чийсь жарт, не переживай, все буде добре,  - пробую заспокоїти брата.

Він хоч і на 2 роки молодший від мене, але в ньому є справжній козацький дух, якому я ще можу позаздрити. Я не розумію, де ми зараз. Я дивлюся у вікно, яке давно б розбив, якби не прокляті сталеві решітки, які мені точно не під силу поламати, і не впізнаю зовсім місцевості - просто густий чорний ліс. Я від самого дитинства  ходжу по лісі, і можу сказати що «наш» ліс я знаю досить добре, але цього місця, я ніколи не бачив. Якщо прислухатися, можна почути,  як дерева нібито стогнуть, і кличуть на допомогу.

  Кожного разу, як двері скриплять від вітру, я зразу відвертаю очі у бік, щоб не бачити, що там з’явиться, і за це, мені перед собою, дещо соромно, але я з цим нічого зробити не можу.

   Сидячи тут, я переоцінив багато чого. Я знаю, що не послухав батьків, і що сюди ходити було не можна. Це я у всьому винен, адже я старший, і не повинен був наражати брата на небезпеку, а найгірше в цій ситуації, що я не знаю, що дальше робити, і як повернутися додому. Залишається тільки сидіти й надіятися на те, що все ж таки, все буде добре.

- Біжимо туди на галявину, – крикнув Сколин.

- Побігли, – сказав я.

- Яка красива зелена галявина, чому ж її називають «пеклом»? – запитав Сколин.

- Не знаю, але щоб то не було, то якісь дурниці, якими лякають дітлахів, таких як ти, – промовив сміючись я.

- Сам ти дитина, – з під лоба подивився, і сказав: – Давай тут, під цією вербою, зробимо собі халабуду, і будемо приходити сюди кожного дня.

- Ну давай, і так не має чим зайнятися.

Наносивши різних гілок, ми почали будувати нашу халабуду. Я в 6 класі, і знаю як будуються домівки, тому я робив все так, як і повинно бути. Ми принесли 4 великі палиці, які закопали в землю, сформувавши квадрат, і почали робити стіни. Стіни - зробили з трьох горизонтальних палиць, які кріпилися до тих, котрі закопані в землю, і в свою чергу, до них, поприв'язували маленькі прутики, які утворювали стіну. Через 3 години нашої праці, було уже ясно, що майже все готово.  Дах нам не треба робити, адже нам буде слугувати верба, яка неначе парасоля над нашою домівкою. З гордістю, ми посідали в середині, щоб відпочити, і полюбуватися нашою роботою. Я відчував себе великим будівельником, а брата хорошим помічником під професійним моїм контролем.

- Що це?  - запитав підскочивши Сколин, і щось витягнув із землі, яка була прямо посеред нашої зробленої оселі.

Ми почали очищувати від землі дивний предмет. Це був старий талісман. Великий, червоний камінь посередині, який тримався на залізній формі, яка нагадувала крісло. Я ще такого талісману ніколи не бачив, він був прекрасний!

Ми з братом вирішили що це буде наш талісман, і він буде стояти в нашій халабуді. Я витягнув шнурок з мого чобота і причепив його до гілки верби, яка була просто посередині.

- Дивно, – сказав я.

- Що трапилось, щось не так? – запитав Сколин.

- Я тільки вчепив цей талісман, а шнурок, який я зняв тільки що, уже встиг проїстися в дерево.

- Не накручуй себе, пішли звідси уже, – промовив мій молодший брат.

   Уже смеркало, і я не хотів, щоб наші батьки хвилювалися і ми повинні були піти додому, звісно, домовившись, що завтра з самого ранку прийдемо сюди.

   Мені не давало спокою побачене. Адже таке не може бути можливе. Щось тут не так.

  Цієї ночі я не міг дуже довго заснути, вітер і дощ не вщухав цілу ніч. Сколин теж вовтузився і не міг заснути. Гроза була настільки сильна, що було чутно, немов би, у вікна хтось стукає. Блискавка, час від часу, освітлювала нашу кімнату і від цього ще більше ставало лячно. Не знаю коли, і як, але мені вдалося заснути. На щастя, дощ до ранку вщух, і навіть сліду не було від нього.

   Мені приснився дивний сон, нібито хтось кличе мене у халабуду, і чекає нас с братом там. Я розповів це братові.

- Мені снилось те ж саме, – відповів Сколин.

- Як таке можливо, треба іти туди подивитися, – сказав я.

Тільки поївши, ми стрімголов побігли у місце, яке у нашому селищі називають «Пекло».

   Ми стояли, і не розуміли нічого.  Нашої вчорашньої збудованої  халабуди не було, ні сліду від неї.

- Напевне хтось розібрав і взяв собі на дрова, – промовив я, але в це сам не вірив. Адже якісь сліди б залишились, а тут взагалі нічого…

   Ми підійшли ближче, і я побачив талісман, який лежить у землі на тому самому місці що і вчора. Я підняв його і зненацька перед нами появився розкішний будинок.

- Ух ти, нумо зайдімо, – викрикнув сміючись Сколин, і побіг до дверей.

- Стій! – крикнув я і побіг за ним.
Зайшовши у будинок, ми побачили розкішний стіл з різними стравами.  Звісно, мій молодший брат не втримався, і зразу побіг до цього столу, та чесно кажучи, я теж дещо зголоднів і попрямував за братом.
 Раптово двері закрились, я підбіг до них, але вже відкрити не зміг. Стіни позеленіли, підлога почала тріскати під нами, і перетворилась в стару трухляву. Все навкруги стало - старе і понівечене. Їжа на столі перетворилася в мишей, які розбіглися по цьому дивному будинку. Вікна обвились ґратами. Я підійшов до вікна і побачив, що це уже не та галявина на якій ми були, ще кілька хвилин тому. Я обняв брата, сіли в одному з кутів будинку і чекали що буде дальше.