Свавільний вогник (від Алани)

Я не з тих, хто вміє робити психоаналіз особистості. Висловлювати думки й переживання словами – не мій спосіб. Все, що я знаю про Яну, можна вмістити в десяток речень. Але постараюся написати більше. Батько говорив мені, що записувати свої думки – це хороший спосіб навчитися їх систематизувати. Та я не була сильною у цій науці. Навіть слово «систематизувати» для мене надто довге. Зазвичай я таких не вживаю. 

Яна – рух по висхідній. Вона миттєво розігрівається (емоційно) з перших хвилин репетиції. Під кінець танцю це вже вогнище, від якого гаряче  в усьому залі. Щоб загасити його, достатньо вимкнути музику. Я завжди думала, що це дуже добре для неї – оця здатність швидко перемикатися з буденної реальності у світ танцю й навпаки. Прочитавши її блокнот, бачу, що реальність у неї була не одна. Вона була права – ніхто з нас її насправді не знав. Кожен зараз намагається розібратися в прочитаному, будує якісь версії. Чи допоможе це? Ми бачимо іншу людину лише настільки, наскільки дозволяє власний зір. Я не про короткозорість зараз, а про те, що ми завжди порівнюємо іншого з собою. Думаємо, ага, це в ній добре, бо і я так роблю/думаю/мрію. Це погано, бо мені таке важко й уявити. Вона розмовляє з привидами, я – ні, все ясно – в неї не всі вдома. Скажіть, хіба не так ви думаєте про людей? 

Яна у танці – це наелектризовані нерви, струм, який, може, й не вб’є, але обпекти зможе. Мені рідко доводиться її виправляти, але іноді необхідно показати, що десь треба сильніше потягнутися, прогнутися, зайняти іншу позицію. Вона завжди сприймає будь-яке зауваження зі зціпленими зубами, настільки зціпленими, що в неї вилиці біліють. Не говорить ані «добре», ані «зрозуміло», ані «му-гу». Просто робить так, як я показую. Найчастіше вона виправляється з першого ж зауваження. В цьому сенсі Яна ідеальна учениця.  

Бісить, що от уже тиждень усі говорять про неї у минулому часі. Ольга, здається, подумки поховала її. Хіба ж вони не кращі подружки? Чи таки Ліна Яні ближча? З рештою гурту, в тому числі й зі мною, Яна спілкується лише на репетиціях і в поїздках. Про що ми говоримо? Найчастіше – про музику. Музичні смаки в нас сімох збігаються практично на сто відсотків. Це й зібрало нас разом. Фанати хіп-хопу не прийдуть танцювати під скандинавський рок чи музику нью-ейдж. А Яна прийшла. Висока і худа, як анорексичка. Одразу я подумала, що з такої діла не буде. Жодного натяку на розвиненість м’язів чи фізичну витривалість. У неї навіть легені не були готові до танців – після першого двогодинного тренування вона дихала так важко, наче три хвилини провела під водою. Я думала, вона більше не прийде, вигадає якусь відмовку про смерть песика сусідки чи розтягнутий м’яз на гомілці. Але Яна прийшла. І за місяць вона значно зміцніла. Перестала задихатися, червоніти від напруги, на ногах окреслилися лінії м’язів. А головне – я побачила, що вона живе танцем, горить ним, що їй хочеться передати нашу чергову історію не менше, ніж мені. За це я її полюбила. 

Що б не сталося із Яною, впевнена – вона ще повернеться до нас. Можливо, в неї просто стрес від чергової втрати чоловіка. Десь розвіється, забудеться, з іншим кимось познайомиться й повернеться до нас. Здається, в неї вже був хтось на думці. Її останній запис у блокноті звернений до когось конкретного. І цей хтось чоловічої статі. Чи врятував він її? Якщо й ні, то вона сама себе врятувала. Хай там що, Яна – сильна дівчина. І фізично, й духовно. В ній є те, що називають стержнем. Неіржавіючим, вогнетривким, холодостійким стержнем. Це те, що допомагає їй досягати всього, чого б вона не захотіла. Щодо магії… Не знаю. Життя Яни в її записах на вигляд справді сповнене чарів. Та я в своєму житті нічого такого не бачила. За винятком того, що іноді мені теж нереально щастить. Та чи треба заморочуватись і шукати якийсь прихований сенс? Коли мрії здійснюються – слід просто радіти. Зрештою ми ж і самі щось робимо для того, аби вони здійснилися. 

Я вже підібрала музику для нашого нового танцю. Залишається дочекатися Яну. Нам усім не завадять зимові канікули, тож це нічого, що її немає цілий тиждень. Але хай вже швидше повертається, бо танець для нашого гурту – це життя. А уривати життя – непрощенний гріх.