Дружба з вогнем (від Ліни)

Ніколи б не подумала, що з Яною може щось подібне статися. З мене наразі дуже поганий психолог, бо я вважала її нормальною. Настільки нормальною, наскільки  можна бути в нашому світі. Навіть не просто нормальною, типовою. Знаю, вона б збісилася, якби це почула. Будь-хто збісився б. Кожен хоче чимось виділятися, бути не таким, як інші. Яна виділялася хіба що кольором свого волосся. Та й то не завжди – поряд з братами й Ігорем навіть це не було чимось особливим.

Саме за свою нормальність вона мені найбільше подобалася. В нас у гурті що не дівчина – то дуже специфічна особистість. Алана живе у просторі «New Age» і скандинавського року, в постійних переговорах, організаціях наших виступів, постановках танців. Ольга – відьма, про неї Яна написала чимало. 

Анна – наша готична художниця, вона взагалі завжди на своїй особливій хвилі. Ніколи не бачила її усміхненою, проте малювала вона досить позитивні, хай і химерні картини. З нею можна було поговорити лише про дві речі: музику і кольори. Я не великий спец ані в тому, ані в іншому. Та й на танці пішла, власне, лише задля того, щоб підтримувати себе у формі. Спортзали, басейни, біг – то все не моє. І Яна казала точнісінько те саме. Це стало першою нашою спільною ознакою. Такі речі завжди зближують людей. 

Я здивована, що вона так мало написала про Віту й Марину. Буквально у кілька речень вклалася. Взагалі-то Яна й мені присвятила не так уже й багато слів. Але втішає те, що вона називала мене найкращою подругою, відчувала зі мною тісніший зв’язок, ніж з кимось із решти дівчат. Та все одно сестрам Паренко Яна приділила аж занадто мало уваги. Зрештою, всі ми збиралися тричі на тиждень для тренувань, а це від двох до шести годин, залежно від того, повторюємо ми старі танці чи й щось нове розучуємо. Плюс усі ті години в дорозі, коли ми їдемо у міні-бусику Алани, співаємо, розказуємо різні історії, пліткуємо про хлопців. Мені здавалося, це зближувало нас навіть дужче, ніж самі танці. 

Ніколи не стати мені професійним психологом. Якщо я досі зовсім не навчилася розбиратися в людях, то що мені дадуть ще кілька років навчання? Ігоря я вважала теж нормальним. Він був таким за всіма ознаками. Ми бачилися щотижня, на недільних обідах у домі пані Віри, але спілкувалися лише в компанії, не особисто. Та хіба хороший психолог не помітив би у його поведінці щось підозріле? Чи ті його загадкові уколи все настільки згладжували? Я так і не зрозуміла напевне, він мав проблеми з керуванням гнівом чи якісь серйозніші психічні розлади? Зараз, коли він у психіатричній лікарні, ніхто нічого не каже про його діагноз. Я намагалася сама дізнатися через знайому, яка працює там в адміністрації, та вона говорить, що його продовжують обстежувати і точного діагнозу ще нема. А попередній, який має бути записаний для годиться, такий же, як і в 95 % їхніх пацієнтів – шизофренія. Це дуже зручна хвороба – за бажання, певні її ознаки можна знайти в кого завгодно. Моя знайома сказала, що з ліків йому приписано лише аміназин. За її словами, цей засіб не зробить з нього овоча, він просто для заспокоєння, позбавлення від нав’язливих ідей. Але, по-моєму, нав’язливі ідеї – це проблема не Ігоря, а Яни. От тільки їй можна поставити діагноз лише заочно, а лікуванню відсутні пацієнти взагалі не піддаються. 

Ігор – це єдина людина, яка справді може допомогти знайти Яну. Мені хочеться вірити, що вона жива. Просто всі ті події з вибухами… Плюс те, що вона підслухала його розмову з бабулею… Плюс все оте про привидів, що Яна сама собі навигадувала… Мабуть, вона була настільки налякана, що втекла подалі звідси. Просто втекла й не хоче повертатися. «Забери мою душу в краще місце» − так вона писала. От тільки кому? Коли вона взагалі встигла написати стільки? Блокнот з цими записами Роман знайшов у її сумці. А сумку – в квартирі Яни. Найімовірніше, вона не була на жодній з підірваних заправок, а одразу ж після їхньої з Ігорем сварки втекла додому. І сіла писати? Дивно. Але в цій історії все таке.  

Шкода, що наше з Русланом подружнє життя почалося з такого трилера. У нас уже були куплені квитки в Ірландію – саме там нам захотілося провести медовий місяць, точніше – тиждень, але й той зірвався. Квитки довелося здати, бронювання в готелі скасувати. Мені навіть трохи соромно, що я на це зараз скаржуся, бо проблеми Яни й Ігоря у порівнянні з відкладеною подорожжю незрівняно більші й серйозніші. А все ж мені прикро. Страшенно. 

Руслан намагається бути спокійним і розсудливим, от тільки, здається, він починає вірити в історію з привидами. Розумію, так найлегше  пояснити непояснюване. Не знаю, що йому такого розказав Артем, але після розмови із ним Руслан ще більше переконався у власній правоті. Це бісить Романа. Якщо чесно, мене теж. Не хочеться думати, що мій чоловік – ще одна людина, в якій я завчасно не помітила серйозних психічних відхилень. Сподіваюся, що це просто його спосіб зменшити свій рівень хвилювання. Якщо так, то воно на краще, бо ж надмірна паніка в цій справі нічим не допоможе. 

Може, й собі повірити в те, що Яна пішла до привидів? Принаймні така версія витіснить із моєї голови ту, більш жахливу і нав’язливу, що не дає мені спокою. Не можу позбутися думки, що Ігор убив Яну. Мабуть, вона тоді втекла від нього у свою квартиру, він знайшов її там і… І вбив. А потім відвіз тіло на заправку й усе спалив. І Яну, і те, що отримав завдяки їй. Тобто, це з її записів я роблю висновок, що він думав, ніби заправку під Мачухами йому дозволили побудувати завдяки її малозрозумілому для мене дару. Та навіть якщо все було приблизно так, то в чому ж були винні інші заправки і люди на них? У цьому рівнянні занадто багато невідомих, а я все ж таки гуманітарій. От як тут бути? Ще трохи, і я повірю в Ем Ді та Айгора, в те, що Яна тепер з ними у таборі, спаленому колись там, за часів Другої світової.