Спалахи (від пані Віри)

Якщо вже бути чесною перед собою, то слід визнати, що Яна з дитинства зростала дивною дитиною. У віці із двох з половиною до трьох років вона мала уявного друга. Звісно, вона цього не пам’ятає, але для мене то мав бути перший сигнал тривоги. Та через Влада, батька Яни, я залишила все самоплином. І тепер от, через двадцять з лишком років, у що воно вилилося. 

Влад запевняв мене, що діти часто вигадують собі уявних друзів. Переконував не йти з цим до дитячого психолога, бо якщо він зробить хоч якісь записи у медичній картці Яни, це стане на заваді її прийому до дитячого садка. А в нас, у Полтаві, і так черги на два роки вперед розписані. Звичайно, мені не хотілося ставити на доньці тавро якоїсь психічної недуги, та коли вона провадила зі своїм уявним другом тривалі бесіди, просила налити йому чаю, тулилася під стіночкою на ліжку, щоб і йому було де лягти, − це мене лякало. Мене, але не Влада. Він любив зводити будь-яку проблему на жарт, і колись це мені подобалося, доки я не зрозуміла, що так він просто уникає відповідальності. 

Після того, як Яні виповнилося три, вона більше не згадувала про свого друга. Це заспокоїло мене. Наступні десять років життя нашої родини були порівняно безхмарними. А потім наше з Владом розлучення щось зрушило у світосприйнятті дочки. Зовні це виявлялося лише в зеленому волоссі і постійних «кониках»: «цього не буду, того не хочу й ніхто мене не змусить». Я не знала, що тут була ще й прихована сторона. А тепер, коли дочитала блокнот дочки, мені справді ніяково. Свого дитячого уявного друга вона теж називала Айгором. А ще в неї були іграшкові коні, на яких вона катала своїх ляльок. Фіолетового коня Яна охрестила Ратом, а рожевого – Касі. Колись я запитала в неї, чому вона обрала саме такі імена, а дочка відповіла мені: «Це не я, це Айгор». 

Такі речі були дивними й тоді, але тепер вони здаються ще й страшними. Важко вибудувати чіткий зв’язок, однак я впевнена, що вона зникла через цю свою фантазію про Айгора. Цікаво, що б тепер сказав Влад про її уявного друга? Але він зараз десь в Австралії. Після нашого розлучення його носило Польщею, Німеччиною, Канадою, останні два роки він зайнятий будівництвом яхт в Австралії. Двічі надсилав звідти листівки. Інтернету він не має і сотового теж – став прибічником життя без електроніки. Принаймні так писав у листівках. Іноді я починаю думати, що всі дивацтва Яни – це його дурна спадковість. Генетичний код не перепишеш, принаймні, коли він уже закладений. Ні, насправді в мене немає жодних аргументів, аби звалювати всю провину на його гени, зрештою моя сестра теж була досить дивною. 

З Лізою ми погано ладнали, аж доки обидві не понароджували дітей. Турботи материнства по-справжньому зблизили нас, з чого я дуже раділа. Ліза залишилася сама з близнюками, в неї не було нікого, крім мене, хто міг би їй допомогти. Майже рік після народження Романа й Руслана вони жили в нас, бо власного житла Ліза не мала, а винаймати хоч найменшу квартирку їй бракувало коштів. Потім у неї з’явився якийсь багатий коханець, із тих, які одружені й мають трьох дітей, але обіцяють із дня на день розлучитися. Певна річ, він не покинув своєї сім’ї, але купив Лізі окрему квартиру біля Парку Перемоги. Це було не так далеко від нашого дому, тому ми продовжували бачитися практично щодня. 

Чому я називаю свою сестру дивною? Я людина досить раціональна й консервативна, тому такі речі, як амулетики, ворожіння на картах і віра в реінкарнацію – для мене дивні. Ще Ліза займалася йогою й співала мантри. Років із двадцяти. І якщо йогу я ще можу зрозуміти, як на мене, пілатес – це те саме, тільки виконується без східної музики, то мантри – просто набір незрозумілих слів. Навіть не слів, а просто складів, які Ліза співала із заплющеними очима, сидячи в позі лотоса й трохи похитуючись назад-уперед. Найбільше дратувало те, що коли я заходила до неї під час цього ритуалу, доводилося чекати, доки вона все не доспіває. 

Іноді я навіть думала – щось таки є у її езотериці, адже Ліза і роботу знайшла чудову, з якої їй навіть виплатили декретні й після трьох років відпустки взяли на попереднє місце. Звичайно, так воно й має бути за законом, але ж на практиці жінок часто звільняють, щойно дізнаються про їхню вагітність. Тобто дуже переконливо просять написати заяву на звільнення за власним бажанням. Саме так двадцять п’ять років тому мене звільнили з посади адміністраторки ресторану. І хоч би як жорстоко це не звучало, я щиро раділа, коли за десять років по тому той ресторан закрили. 

Крім роботи, Лізі щастило і з коханцями. Переважно щастило, за винятком батька близнюків. Із тим, який купив Лізі квартиру, вона зустрічалася чотири роки. Потім він став депутатом Верховної Ради і переїхав з родиною до столиці. Після нього в неї був ще власник автосалону, теж одружений, але дуже щедрий. За ним – стоматолог з приватного кабінету, що відкрився через дорогу від її медичного центру. Були в неї й багаторічні стосунки, і коротенькі романи, але ніколи Ліза не виходила заміж, навіть говорити про це не хотіла. Щодо останнього Яна вдалася в неї. Як може одна людина так вплинути на іншу за настільки короткий термін? Яна ж спілкувалася із Лізою років три, не більше. Доки малій не виповнилося десять, Ліза не сприймала її за повноцінну співрозмовницю. Але Яна швидко розвивалася, багато читала, тільки ж не книжок, а жіночих журналів, і якось після недільної гостини у нас Ліза назвала її «майже дорослою». Після цього вони стали подружками. І двадцять років різниці у віці їм більше не заважали. 

Після розлучення і смерті Лізи в мене почався просто пекельний період. Але я не вигадувала собі уявних друзів і не фарбувала волосся в зелений. Перш за все мені потрібно було дбати про двох дітей і одного проблемного підлітка. Із прибутку мала лише кошти від продажу саморобної косметики. Довелося трохи розширити виробництво і підняти ціни. В будь-якому разі, мої клієнтки були дамами забезпеченими, тож жодних докорів сумління з цього приводу я не зазнала. А ще суттєво допомагали гроші від здавання в оренду квартири покійної сестри. Коли хлопці були у випускному класі, я продала її й поклала рівні суми коштів їм на банківські рахунки. Вони виросли цілком фінансово свідомими, розуміли, що їм потрібно отримати вищу освіту і влаштувати своє подальше життя, тому причин хвилюватися за них у мене вже немає.