Особлива гостя

О шостій ранку ми з Анжелою допомагаємо Ліні одягти сукню. Руслан забиратиме наречену з моєї квартири о восьмій, але дві години часу – це тьху, коли мова йде про вбирання нареченої. Марина починає робити Ліні зачіску. Позавчора вони обирали її протягом майже чотирьох годин, зрештою зупинилися на варіанті з ажурними косами позаду й закладеними хвильками спереду. Алана розкладає на кухонному столику палітру тіней, кілька тональних засобів, пудру та найбільший набір щіточок для макіяжу, який коли-небудь мені доводилося бачити. У дорогу вона бере з собою лише дуже компактну косметичку, як і кожна з нас. Основне місце у валізі займають костюми. 

За останній рік у нас було чимало поїздок. Лише Україною, та навіть це кожного разу ставало для мене маленькою приємною пригодою. А от Ігор бісився. Особливо, коли ми поїхали в Ужгород на цілих вісім днів. Він тисячу разів говорив мені, щоб я покинула танці, бо через них, мовляв, у вихідні в мене немає на нього часу. Але без цих танців, без Ліни, Ольги, Алани, Марини, Віти, Ані – я просто не уявляю свого життя. Та й як можна покинути такий станцьований колектив? У нас стільки готових номерів, стільки запрошень у різні міста України, розписаних на кілька місяців уперед. Ігореві доводиться миритися з моїм хобі – хай там як, він залежний від мене більше, ніж я від нього.

Весілля – надзвичайно виснажливий день і для молодят, і для їхніх найближчих друзів. Усе хочеться зробити ідеально й це додає напруги. Досі я чотири рази була на весіллях, але просто гостею, не співорганізаторкою і подружкою нареченої на додачу. Зазвичай у таких справах з радістю допомагають батьки. Але в Ліни немає матері. Я дізналася про це нещодавно, лише після того, як вони з Русланом запланували весілля. Мати залишила їх з Анжелою, коли вони були ще дошкільнятами, розлучилася з батьком і вийшла заміж за бельгійця, з яким кілька місяців вела таємне листування. Кілька років по тому вона надсилала дівчатам гроші, та листів не писала. Потім були лише посилки з подарунками на свята. Коли Ліні виповнилося шістнадцять, вона отримала останню звістку від матері – маленьку бандерольку із дорогими парфумами й листівку з написом: «Вітаю! Нарешті обидві мої дівчинки вже достатньо дорослі». Ліна довго ламала голову над тим, для чого саме стала достатньо дорослою. Як показав час – для того, щоб жити навіть без нагадувань про матір. Вона більше жодним чином не виходила на зв’язок. 

Батько Ліни працював бурильником. До п’ятдесяти двох років він устиг заробити собі виразку шлунку та рак кишківника. Останній розпізнали занадто пізно. Він помер за місяць до вісімнадцятиріччя молодшої дочки. 

Тепер, коли я все це знаю, доля Ліни здається мені містичним чином схожою на долю моїх кузенів. Тільки вони покинуті батьком, а матір втратили задовго до свого повноліття. Так, моя мама опікувалася ними, як рідними. У підлітковому віці я часто нарікала, що їм вона приділяє уваги більше, ніж мені. На це вона віджартовувалася: «То їх же вдвічі більше». Й серйознішим тоном додавала: «Та й ти вже така доросла». Коли батько подарував мені квартиру, я була дуже й дуже рада стати дійсно дорослою, щоби нарешті жити окремо від гамірних братів і заклопотаної матері. Руслан переїхав невдовзі після того, як вони почали зустрічатися з Ліною. А от Роман не поспішає заводити серйозних стосунків. Він досі живе з мамою. Що ж, місця у тому домі вдосталь. Навіть коли він одружиться, його нова сім’я теж легко поміститься там. Тим паче, не залишати ж маму у великому спорожнілому будинку?

Ліна з Русланом давно планували одружитися саме взимку, обоє найбільше люблять цю пору року. Зі снігом нам усім відверто пощастило, бо попри всі попередні прогнози синоптиків ніколи не можна сказати напевно, чи буде він саме того дня, коли його так чекаєш. Хтозна, можливо, він сьомий день поспіль випадає у помірних кількостях ще й завдяки тому моєму дару. Бо ж я регулярно загадую лише одне бажання – сніг на весілля брата й найкращої подруги. А так чого мені ще бажати? Як у тому анекдоті про Золоту рибку: «Їхні бажання здійснилися? Ну, мені тоді, будь ласка, чашечку кави». 

Церемонія розпису (і як тільки молодята вислухали всю ту довгу проповідь з усмішками на обличчях?), прокат наймальовничішими місцями Полтави (щоб пофотографуватись, ясна річ, та й узагалі така в нас у місті традиція), і от усі осіли в ресторані. Не аби-де, а в недавно перебудованій «Лілеї», що колись була «Івановою горою» (на честь Івана Котляревського, чия садиба-музей навпроти ресторану). Ігор сидить поряд мене за столом. Це вперше за сьогодні ми опиняємося так близько. Досі я не відходила від нареченої, старанно виконуючи обов’язки дружки. 

− Втомилася? – Ігор кладе руку на моє коліно, коли після кількох танців з Романом я сідаю поруч нього. 

− Ні, я б іще потанцювала, але мені зараз тост говорити, треба хоч повторити його, − дістаю зі свого клатчу картку, на якій його записала. Сама писала, бо подумала, що ніде в інтернеті не знайти мені всього того, що я хочу сказати Ліні з Русланом. 

− Ліна тепер заміжня. Хто ж буде твоєю дружкою на нашому весіллі? 

Від цього питання у мене всі слова перед очима переплутуються. 

− Ніхто, − відповідаю досить різко, не відриваючи погляду від картки. – І ніякого весілля не буде. Ми ж уже говорили про це.

Не тільки говорили, ми співали разом «Я на тебе никогда не женюсь» і билися подушками під цю пісню. Ми запевняли одне одного, що штамп у паспорті не додає ані любові, ані гарантій того, що двоє завжди будуть разом. У кожного з нас налічувалося не менше десятка родичів/знайомих, які не протрималися у шлюбі й трьох років. За винятком його батьків, що прожили разом понад сорок. Але Ігор казав, що були в них і страшні скандали, і зради з обох сторін – утім, з віком усе вляглося й тепер вони живуть досить мирно й дружно. Звичайно, коли я сказала йому про те, що Руслан освідчився Ліні, ніхто з нас більше не говорив нічого поганого про шлюб. Але й хорошого теж. Ми просто більше жодним чином не чіпали цієї теми.