Чирвовий король

− Дівчино, все про твого Чирвового Короля розкажу! – гукає циганка біля східного крила залізничного вокзалу. 

Пришвидшую крок, дивлюся лише собі під ноги, зануривши півобличчя в широкий зелений снуд. Я ненавиділа так ходити з дитинства, але сьогодні ця в’язана обмотка потрібна мені з двох причин: щоб сніг не залітав за комір, і щоб було куди ховатися. Так і знала, що варто мені підійти до залізничного вокзалу – одразу ж почнуть діставати всі ці цигани, таксисти, маршрутники, прохачі… 

Звісно, я мала б ставитися до циган трохи з більшою повагою та з меншим острахом. Зрештою я теж певною мірою циганка. І хай з вигляду цього ніяк не скажеш, але ж гени передають не лише зовнішні ознаки. Моя тітка по смерті потрапила до циганського Табору мерців – певно, й мені судилася така доля. Тому боятися чи цуратися циган немає жодного сенсу. Та вони все одно лякають мене. І бісять. 

− Вогняна дівчино, чи ти й так знаєш усі його таємниці? 

Як вона роздивилася колір мого волосся? Я ж замотана снудом, що тільки очі й носа видно. 

− Боїшся озирнутися? Боїшся подивитися мені в очі? А його, Короля свого, не боїшся? – здається, циганка рушає за мною. Як швидко я не йшла б, її голос не віддаляється. 

Може, варто-таки зупинитися й послухати її? Просто, щоб упевнитися в цілковитій безглуздості теревенів про Чирвового Короля. Вони ж усіх дівчат цим закликають, чи не так? Звідки вона знає, що в мене взагалі хтось є? А може, я сильна незалежна жінка, яка любить лише свого кота?

− Тікай! Тікай від правди! – роздратовано кричить мені у спину низький жіночий голос. 

− У мене немає грошей і золота. Чого вам треба? – я рвучко озираюся й кричу у відповідь. 

Взагалі-то кричати немає й найменшої потреби – ми стоїмо за якихось півметра одна від одної. Циганка виявляється зовсім не такою, яку я очікувала/боялася побачити. Вона нижча за мене на голову, її обличчя має досконалу овальну форму, та й пропорції на ньому теж витримані ідеально. Так, шкіра на кілька тонів темніша за мою, очі великі, темно-карі, підведені довгими чорними стрілками. Густе волосся спадає нижче грудей, воно нічим не покрите, що дивно, бо зазвичай я бачила циганок у хустках. Та й холодно сьогодні. Ще й сніг падає з четвертої ранку. 

− Мені не треба твоїх грошей, − експресивно змахує руками циганка. − Вони однак не твої, а того Короля. 

Помічаю, що ледь не на кожному пальці в неї золоті персні. І звідки така любов до жовтого металу? Дійсно, навіщо людині, що носить на собі стільки коштовностей одночасно, ще чиїсь гроші? Та й одягнута циганка теж нічогенько: чорна приталена дублянка до колін, не така, якими їхній «брат» торгує, а дорога, з тонко вичиненої натуральної шкіри, з хутряною опушкою. Такі лише у фірмових бутіках продаються. 

− Якщо не гроші, то що? – питаю я. 

Повірити в її чи будь-чий інший безкорисний порив мені несила. Як показує досвід мого життя, без очікування зворотної вигоди для мене можуть зробити щось лише мама і Мертва дівчинка. Навіть братам зазвичай щось потрібно навзамін. 

− Ти подумаєш, що я вкрала твоє щастя, − циганка підходить до мене впритул.

Від такої безцеремонності завжди почуваюся некомфортно. Доводиться робити над собою зусилля, щоб не відступити хоч на малесенький крочок назад. 

− Щастя не можна забрати в одного й віддати іншому, − від неї пахне приємними парфумами. Я не експерт в ароматах, але, здається, такі називають пудровими. – Бо те, що для одного було радістю, іншому може стати прокляттям. Тому не бійся, я нічого в тебе не вкраду, − жінка простягає руку до мого обличчя. 

Такого я вже не витримую − відступаю на крок.

− Ти не мусиш мене боятися, − вона пом’якшує голос. – Якби ти не належала до нечисленних нащадків втраченого табору, я б навіть не підійшла до тебе. 

− Табору? – вражено перепитую я. Невже вона про той самий Табір? Цигани так добре знають свою історію?

− Сарін, − вона називає мене циганським ім’ям, − дозволь тобі розказати… − це вже не докучлива наполегливість, а наче прохання. Залишається тільки погодитися, бо стає цікавіше, ніж я могла подумати.

− Тільки мені треба одну людину зустріти, − кажу я. На залізничний вокзал мене привів обов’язок зустріти старшу сестру Ліни – Анжелу. Вона приїжджає сьогодні з Ужгорода. А Ліна не встигає – в неї ще купа весільних приготувань. Завтра вона виходить за Руслана. 

− Сьогодні всі потяги затримуються, − говорить циганка. – Я теж чекаю гостей. 

− Через снігопад, напевно, − тихо бурмочу своє припущення. І голосніше додаю: − Може в «Кулиничі» зайдемо? 

− Ходімо, − киває циганка. – Бо я вже ледве бачу тебе за снігом.

Ми заходимо до невеличкого павільйончику зі скла та пластику. Аромат свіжої випічки й розчинної кави миттєво пробуджує апетит, хоч я лише півгодини тому поснідала. Місця тут зовсім небагато, та нам пощастило – у віддаленому куточку є вільний столик з двома стільцями. 

− Будеш каву? – питає циганка. 

− Краще чаю візьму, − кажу я, шукаючи в сумці гаменець.

− Я пригощаю, − говорить жінка. – Йди поки столик займи. 

За кілька хвилин вона сідає навпроти мене і, гріючи долоні об паруючу пластянку, без зайвих вступів ошелешує мене фразою: